Розділ «Чаклунство за наймом»

— Гей ви, ті, хто тут… — нерішуче гукнув Богдан. — Ви тепер де?

Відповіддю йому була мертва тиша.

— Ходімо, може, чи що? — розгублено буркнув майор.

— Вам краще знати, — озвалася з темряви Тетянка. — У вас, он, нюх, слух.

— Та не чуємо ми нічого! — роздосадувано мовив Вовкулака. — Як відбило! А ти, сестричко?

— А я тут до чого?! — враз обурилася Ірка.

Насправді відьмочка була б зараз не проти, аби до неї повернулися чорно-білий суперзір і слух, що давав змогу розрізняти звуки, недоступні людському вуху. Хай навіть повернуться оті дивні незвичні запахи. Але нічого такого не відбувалося. Вона, як і раніше, майже нічого не бачила крізь суцільний морок і нічого не чула, крім прискореного подиху наляканих людей.

— У мене кинджал із собою, — сказав вовкулакам Богдан. — Можете перекинутися.

— Давай його мені,— звелів майор.

— А ви де? — Богдан розгублено закрутив головою, вдивляючись у темряву.

— Здається, я праворуч від тебе, — не зовсім упевнено припустив майор. — Так, я зараз простягну руку…

Богдан теж випростав руку й відчув, як його пальці торкнулися чиєїсь долоні.

— Начебто тримаю. Це ви, майоре?

— Мабуть, я, — із сумнівом у голосі припустив майор. — А це ти?

— Я! Я! — зареготав скрипливий голосок.

Тверді й тонкі, як лапки в комах, пальчики уп’ялися в майорову руку. Гострий біль обпік його долоню. Тепла кров заповнила глибокий розріз і цівкою полилася на підлогу.

— У-у! — завив майор, крутячись на одному місці й намагаючись віддерти повислу на собі істоту.

У глибині кімнати закричав Богдан:

— Пусти, гадино! Ой, не кусайся!

Гострі зубки, немов голки, прокололи йому шкіру й заходилися рвати. По зап’ястку прокотилася хвиля пекучого болю. Хлопчак затряс лівою рукою, намагаючись струхнути істоту, але зуби впивалися все сильніше.