Розділ «Чаклунство за наймом»

— Що це за замовляння?! І чому я його не знаю?! — водночас радіючи й трохи заздрячи крикнула Ірка.

— А ти не покладайся тільки на бабусин зошит! З літературкою працюй! — сміливо гукнула Тетянка, хльоскаючи вогнем на всі боки.

Нитки, що злітали з веретен, спалахували й осипалися попелом. Тоненькі тіла ламалися навпіл. Стовпище нічних тварючок уже не здавалося нескінченним. Їх ставало все менше й менше!

Нічки відступили, залишивши наполовину сплутаних вовкулаків. Молоді вовки борсалися на підлозі, звільняючись з їхніх ниток. Ось звівся перший, другий, третій… Вони загарчали, оголюючи грізні ікла…

— Хазяїн розсердиться! — почулось із юрмища. — Він потрібен хазяїну! Хапайте перевертнів! Він десь тут!

Нова армада нічок посипалась на вовків зі стін і стелі, ховаючи їх під собою. Вогняний батіг різонув згори… І в ніс ударив огидний запах горілих ниток. Швидко закрутивши своїми веретенцями, нічки кидали нитки назустріч вогню. Густе, немов зарості підводних рослин, павутиння зависло між людьми й полоненими вовкулаками. Вогненний батіг пропалював заслін, але він усе одно ставав дедалі щільнішим. Полум’я вже спалювало самі лише нитки, нездатні пробитися крізь них до нічних тварин. Павутиння колихнулось назустріч, витісняючи п’ятьох уцілілих людей геть із коридору. А за заслоном лунало відчайдушне гарчання — вовкулаки все ще боролися… Нарешті вовче гарчання почало стихати.

Павутиння з тонких блискучих ниток щільнішало, ставало все товщим і товщим. І ось воно рвучко кинулось назустріч вогню. Край павутиння хльоснув по людях. Іващенка, Серьогу й дітлахів викинуло з коридору в хол! Вони покотились по підлозі. Запальничка випала з Тетянчиних рук і відлетіла вбік. І раптом з-за заслону долинув багатоголосий скреготливий лемент:

— Не ті, не ті перевертні! Вони всі вовки! Не він, не він! Нема його! Утік, утік! За ним!

Павутиння розсунулося, немов театральна завіса. І крізь щілину, що утворилася, виставивши вперед гострі веретена, вискочила юрба нічок, їхня армія вже не здавалась такою великою, як раніше, — вогонь і вовчі ікла зробили свою справу. Але для п’ятьох людей і вцілілих тварин їх усе одно було забагато!

— Тікаймо! — гаркнув Іващенко й, схопивши за руку Серьогу, кинувся до виходу.

За склом будки промайнуло бліде, майже божевільне обличчя охоронця. І відразу ж зникло — схоже, охоронець просто знепритомнів.

А за спинами людей, здавалося, знявся в повітря рій бджіл. Генеральний озирнувся. Несамовито гудучи, до нього мчали сотні веретен. Сильним подувом вітру Іващенка й Серьогу швиргонуло до стіни, і здавалося, що довкола затарабанив град: пробиваючи одяг і боляче впиваючись у шкіру, веретена пришпилювали їх до стіни, немов жуків до аркуша картону! Бізнесмен та його племінник несамовито засмикалися, намагаючись вирватись, але веретена тримали міцно.

Друга хвиля злетіла з довгих пальців нічок і кинулася назустріч Ірці та її друзям. Дітлахи почали тікати, але рій веретен не відставав від них. В Ірчиній голові було порожньо, жодного замовляння! В останній відчайдушній, божевільній надії вона засунула руку до кишені:

— Бабусю, допоможи! — і кинула колоду карт назустріч веретенам, що їх атакували.

Краї карт зблиснули сіро-сталевими лезовими вістрями. Колода закружляла зграйкою яскравих метеликів і випурхнула назустріч рою веретен. Відступивши до стіни, дітлахи збентежено дивилися на запеклий повітряний бій. Ось просвистів гострий край карти, і веретено розлетілося навпіл. Але інше миттю з хрускотом пробило карту наскрізь. Повільно, але впевнено веретена пробивалися крізь заслін карт.

А юрба нічок тим часом кинулася до безпомічних Іващенка та його племінника. Гнучкі пальці чіплялися за одяг, тоненькі створіння, гидотно звиваючись, повзли, підбираючись до обличчя. Одна тварючка залізла бізнесменові на голову й звісилася звідти, зазираючи йому в очі. А потім розчаровано заскреготіла:

— Старий, теж старий! Не він! Перевірте молодого!

— Е-е, — застережливо забелькотів Серьога, коли вістря веретен розпороло в нього на грудях футболку, оголюючи шкіру. — Мені цей сон уже не подобається! Я хочу прокинутись! Будильнику, ти де? Ви що робите? А-а-а!!!

Гостре веретено вперлося молодшому програмістові в пупок і поїхало вгору, залишаючи на животі й грудях подряпину, що миттю набрякла кров’ю. Нічка відкрила свого жаб’ячого рота. Із нього, звисаючи нижче колін тварини, вивалився довгий язик. І цей язик поповз по грудях Серьоги, злизуючи кров. Тремтячи від огиди й болю, хлопець відчайдушно кричав.

Язик повернувся до рота тварини, розтягнуті губи заплямкали, неначе куштували вишуканий делікатес. Нічка ковтнула.