Розділ без назви (1)

Медсестра знову зміряла мене поглядом.

— Коротка зачіска, темне волосся, трохи вища середнього зросту — вона має такий вигляд? — перепитав я.

Медсестра зрештою повільно кивнула головою:

— Була зачіска, але мусили постригти, голова була травмована.

— Я можу її зараз побачити?!

— Вона зараз в хірургії, лише вчора перевели з реанімації.

— Я можу її побачити?! — знову з притиском спитав я.

Медсестра зітхнула, після чого, нарешті, зовсім тихо сказала:

— Добре, ходім.

Ми рушили, і тут я згадав про Сема. Він стояв на сходах, дивлячись нам услід.

— Іди, я тебе тут почекаю, — мовив він, махнувши рукою.

Ми зайшли до лікарні, і медсестра в деталях розказала мені, як знайти хірургію. Я пішов обшарпаним лікарняним коридором і, піднявшись сходами на другий поверх, майже одразу знайшов потрібну палату. Коли зайшов, три пари очей глянули на мене запитально — але жодне з цих трьох жіночих облич не було мені знайоме. Раптом хтось зойкнув на ліжку в самому кутку. Лише в цей момент я побачив, що на ньому лежала ще одна людина, проте її обличчя було геть закрите бинтами.

— Привіт, — сказала обмотана бинтами голова голосом, подібним до Тониного.

— Привіт, — відповів я, приходячи до тями і намагаючись усміхнутися. — Дивлюся, ти добряче замаскувалася?

— Вирішила тебе розіграти.

Говорила вона надсилу — лишень ледь-ледь ворушачи губами. Я підійшов до неї, хотів обійняти, але так і не посмів — її голова була майже повністю забинтована, і я боявся завдати їй болю:

— Розіграш не вдався.

— Жаль, — відповіла Тоня. — Я не хотіла, аби ти мене такою бачив.

Вона взяла мене за руку і сильно стиснула. Дуже сильно.

— Ти живий. Боже, ти живий…