Розділ без назви (1)

— Завтра з самого зранку, машини у нас зараз немає, будемо добиратися автобусом.

— Добре, — кивнув він. — А тепер на бокову. Завтра у нас буде довгий день.

Наступного дня ми сідали на той самий автобус, яким я повернувся до міста кілька днів тому. Півтори години поспіль я спостерігав за вікном уже знайомий мені пейзаж, де поля змінювалися лісами, а кожне село обабіч дороги виглядало біднішим за попереднє. Нарешті, трохи не доїжджаючи села, до якого я недавно прибився, ми вийшли на якійсь зупинці в лісі.

— То який план? — вкотре спитав Семен.

— Пропоную спочатку трохи прогулятися, розпитати людей. Потім вирушити в напрямку його латифундії.

— План, звичайно, ніякий, але що поробиш. Пішли.

Ми поволі йшли лісовою стежкою в протилежний від села бік, кожен з острахом очікував на страшну знахідку. Але нічого не знаходили. Ми занурювалися в ліс дедалі глибше, дерлися крізь хащі, спускалися на дно улоговин, уважно дивлячись собі під ноги, шарудячи навколо вирубаними довгими палицями. Несподівано знайшли загублений мобільний телефон, ще побачили чийсь капець. А більше жодних ознак того, що тут могла розігратись якась трагедія, хтось намагався приховати результати можливого злочину. Зрештою ми зупинились на галявині, аби перевести дух.

— Ну що? — запитально глянув я на Сема.

Сем лишень махнув рукою.

— Вертаємося назад. Треба розпитати людей.

Ми пішли стежкою назад. За півгодини були на тому самому місці, де вийшли з автобуса, а ще за двадцять хвилин майже дісталися села. Трохи покружляли околицями, намагаючись не привертати уваги мешканців, зустрічаючи та розпитуючи поодиноких людей, що йшли з лісу, та місцевих алкоголіків, які щось звично святкували у гайку край села. Люди ставилися до нас з пересторогою, здебільшого ми відчували на собі підозрілі погляди, вони не казали нічого зайвого, лиш кілька любителів зеленого змія були відверті. Вони досить детально розповіли нам, що тут періодично зникають люди, що місцеві та міські крутелики влаштовують тут великі полювання, і краще не траплятися на їхньому шляху. За Тоню вони не сказали нічого. Зрештою, ми швиденько метнулися до самого села, аби віддати жінці, що мене врятувала, позичені у неї гроші, а також сякі-такі гостинці їй та дітям. За всіма цими заняттями незчулися, як пропустили останній автобус, і попри вмовляння господині залишитися ночувати, пішли на трасу ловити попутку. Коли вийшли на дорогу, що перетинала ліс, з’ясувалося, що машини у цей час по ній курсують украй рідко. А з проїжджаючих — так ніхто і не зупинився, навпаки, складалося враження, що водії намагалися якнайшвидше проскочити повз нас. Вочевидь місцевість зажила недоброї слави.

Ми вже думали вертатись у село, як несподівано біля нас зупинився старенький «жигуль», водій якого, середніх років чоловік, запропонував підкинути «до цивілізації». Ми загрузилися в тісну машину на заднє сидіння і рушили з місця.

— І що в такій пізній час ви тут шукали? — спитав після кількахвилинної мовчанки водій, глянувши на нас у дзеркало заднього виду.

— Знайому людину, — похмуро відповів Семен.

— Розумію, — мовив водій і сумно зітхнув. — У нас взагалі постійно або хтось щезає, або когось знаходять. Місце таке… Ще з дев’яностих сюди на бандитські розборки вивозили. Так і повелось… Та й сусіди у нас такі, що самі кого завгодно вивезуть. Весь ліс скоро собі під лови загородять…

— А останнім часом когось у лісі знаходили? — спитав я.

Водій задумався.

— Ну здається кілька днів тому якусь дівчину знайшли — вся побита, в крові…

— Жива?! — майже скрикнув я.

Водій кинув у дзеркало заднього виду швидкий погляд на мене: