Розділ без назви (1)

— Так, ледь дихала, але таки жива…

— А як, як її звати?! — вже навіть не намагаючись приховати свого збудження, спитав я.

Водій похитав головою:

— Чесно не знаю, я не бачив її, мені люди розказували. Її в нашу району лікарню одразу ж повезли…

— А як до вашого райцентру дістатись? — перепитав я.

— Вам пощастило. Я саме туди їду.

Коли ми доїхали до райцентру, було вже зовсім поночі. Я спитав жінку на зупинці, коло якої нас висадив водій, де тут лікарня.

— А он, — мовила жінка, показуючи на двоповерхову стареньку будівлю по інший бік площі.

Медсестра на вході несхвально на нас глянула і сказала, що вже запізно для відвідин. Сем одразу ж спалахнув, але я спробував домовитися по-доброму.

— Розумієте, ми не місцеві, ми реально довго сюди їхали. Нам просто навіть немає де тут зупинитися…

Медсестра зміряла нас поглядом і таки вирішила змінити гнів на милість:

— Добре, і кого вам треба?

— Вам десь тиждень тому мали привезти одну людину…

Медсестра ще раз зміряла нас недовірливим поглядом:

— Нам багато кого сюди привозять. Як її звати?

Я назвав прізвище Тоні. На цей раз у погляді медсестри схоже відбився переляк.

— Немає тут таких. Це я вам точно кажу…

— Брехня! — спалахнув я.

— Молодий чоловіче, перестаньте мені тут хамити! — вже на підвищених тонах відповіла медсестра. — Я ще раз повторюю — до нас такі не поступали!

— Добре, хай не з таким прізвищем, але вам мали привезти кілька днів тому дуже побиту дівчину. Заради всього святого, я дуже вас прошу, дайте мені побачити її. Це важливо і для неї теж. Прошу вас.