Розділ без назви (1)

— Як і ти.

— Я? Хіба ти не бачиш?

— Бачу що? Бинти — це дурня. Ти жива —і це основне.

Її губи скривилися, здається це була усмішка.

— Дурня, справді дурня. Це я про своє обличчя. Як ти думаєш, що там може лишитися, коли по обличчю б’ють кастетом?..

Здається, вперше в житті я бачив, як вона плаче — безголосо, лише плечі здригались. І я, намагаючись бути якомога обережнішим, таки пригорнув її.

— Все буде добре, Тоню, — мовив я.

— Ти так і не вбив його, — кивнула головою вона.

— Ти знала, що я цього не зроблю.

— Так, знала. І не хотіла тебе бачити. Ні бачити, ні чути. А потім дзвонила тобі сама — але вже ти не брав труби.

— Вочевидь вже тоді я не міг розмовляти. Я, до речі, тобі скинув смс, аби ти їхала з міста. Ти його прочитала?

— Так, прочитала. Але спочатку просто не хотіла їхати, а потім вже не хотіла їхати без тебе.

— І де вони тебе схопили?

— Просто прийшли додому.

— Ясно… Це… це все продовжувалось довго?

Тоня замість слів міцно стиснула мою руку і відвернулася.

— Вибач, — промовив я. — Вибач мені.

— За що? Ти все що міг — зробив. Але справді все це було страшно. Все це тягнулось і тягнулась… — розповідала вона, схлипуючи. — А потім я знепритомніла… Він теж був там від самого початку, чи в кінці, не пам’ятаю… Сам не бив, лише дивився… сказав, між іншим, «вбити — це занадто мало». Це точно його слова. А більше вже нічого не пам’ятаю… Прийшла до тями в лісі, далі ти мабуть знаєш…

Вона замовкла, мабуть знов переживаючи сказане, а потім раптово заридала. Не заплакала, а саме заридала, як людина, яка раптом осягнула весь жах того, що з нею відбулося. Я міцно притис її до себе, намагаючись якось погамувати це голосне ридання.

— Тоню, заспокойся, все минулося, — промовив я, і повторив ще голосніше: — Все погане вже позаду.