Розділ без назви (1)

— Так, звичайно, я повернусь. Просто треба закрити деякі справи, розраховуватися з боргами. Аби стати по-справжньому вільним.

— Ну добре. Тоді… до зустрічі?

— Так, кохана, до зустрічі.

І я обережно поцілував її в губи, а потім в щоку, відчувши губами заскорузлість недавно загоєної рани.

Я встав і попрямував до виходу. На виході я обернувся, аби ще раз глянути на неї. Вона знов повернула голову до вікна — певно не хотіла пропустити, як я буду виходити з лікарні.

Я сів в автобус до міста. Цього разу він якось по-особливому неспішно їхав вздовж сірого поля, над яким напрочуд низько купчилися хмари, здається починав накрапати дощ. Я спробував задрімати, проте це мені не вдалося, лише крутився, аж доки не роздратував сусіда, тому відвернувся до вікна і споглядав пейзаж. Безкраї поля простягалися ген за обрій. Здається на цій землі взагалі не було людей, нічого живого, лише сонячні промені пробивалися крізь хмари і грали на полях. Я притулив долоню з розчепіреними пальцями до скла, аби не бути засліпленим яскравим світлом, що лилося з небес. Проте воно досить швидко щезло, сповите сірістю неба.

Нарешті автобус зупинився на кінцевій зупинці. На моїй зупинці. Я вийшов з нього під дощ, що починався.

— Привіт, — почув я знайомий голос позад себе.

— Привіт, Семене, — відповів я, озирнувшись.

— Я вже думав щось сталося — автобуса довго не було…

— Так, справді, він їхав геть повільно. Ніби катафалк…

Сем нічого не відповів, лише міцно стиснув мою руку своїми лещатами. Замість звичного його напівспортивного одягу на ньому був військовий камуфляж.

— Тебе призвали? — зауважив його одяг.

— Ну не зовсім, — усміхнувся він. — Сам пішов. Що з дурня взяти…

— Чому дурня? Зрештою, я так само мав би вчинити…

— У тебе ще буде така нагода.

Сем, показав на старенький бусик, припаркований обабіч дороги.

— От, до речі, мій тарантас.

— Ти, дивлюсь, новою машиною розжився? — усміхнувся я.

— Ненадовго, — похитав головою Сем. — Купили по ціні металобрухту за кордоном, зараз переганяю на фронт.