Розділ без назви (1)

За весь час свого знайомства з Семеном, здається, це вперше я чув, аби він просив про допомогу. Та ще й стосовно людини, над ідеями та вибриками якої він міг кепкувати годинами.

— Я зрозумів. Зараз подзвоню.

— Дякую. До зв’язку.

— До зв’язку.

Я так і залишився сидіти з мобільником коло вуха, слухаючи короткі гудки. Почуте видавалося фантастикою, аж кортіло себе вщипнути: чи ж це правда, чи говорив я з Семом і почув оце від нього. Життя — дивна штука, хто би що казав…

Я набрав Грінспена. Якийсь час він не брав трубу, аж ось нарешті почув його тихе, дещо здивоване «ало».

— Привіт, — якомога спокійніше привітався я.

— Слава Богу, ти знайшовся, — відповів той. — Ти якось так раптово зник, ми всі за тебе турбувались.

— Всі?

— Ну так — я, Віка, Сем.

— Здається не вистачає ще декого…

— Кого?

— Мені тільки-но дзвонив Сем…

— А, зрозуміло. Тобто ти вже в курсі останніх новин?

— Ну певною мірою так. Хоча мені досі дивно, як це могло статися — що ти стільки часу спілкувався з ним й так і не допер, хто це.

Грінспен винувато шморгнув носом.

— Андрію, я теж не можу цього збагнути. Певно, він справді неординарна особистість…

— Така неординарна, що ти зібрався до нього у гості?

— Сем і про це сказав?

— Звичайно. Він дуже за тебе турбується. До речі, як і я.