Розділ без назви (1)

— Та нічого особливого. Просто запитав, де ти, що з тобою. Наскільки я розуміюся на людях, він на тебе не сердився…

Грінспен ще трохи пофілософствував на тему багатогранності людської натури і нарешті назвав місце та час зустрічі, яка, як з’ясувалося, мала відбутися вже за півгодини. Тому я швиденько попрощався з Гринем, оскільки з вокзалу до обумовленого місця був не близький світ. Коли зачиняв за собою двері забігайлівки, мене хтось погукав. Це була прибиральниця, яка показала рукою на стіл, за яким я сидів. Під столом я забув сумку зі спакованими у дорогу речами.

До будинку, де мала відбутися зустріч, я, звичайно ж, дістався з запізненням — Грінспен вочевидь був уже всередині. Цей триповерховий будинок, який правив йому за резиденцію, справляв непогане враження — ще дореволюційна будова була пристойно відреставрована. Враження трохи псували кілька охоронців, усі в бездоганних костюмах, але вираз їхніх облич чомусь нагадав недавнє минуле — шкірянки та спортивні штани їм пасували би більше. Під пильними поглядами охоронців я пройшов до дверей, і, подзвонивши, увійшов… На рисепшині сиділо ще кілька таких типів. Я назвав їм своє прізвище і сказав про заплановану зустріч. Один з них кивнув головою, так наче чекав на мене, і зробив знак слідувати за ним. Ми зайшли до ліфта, який безшумно підняв нас на третій поверх. Пройшли по довгому коридору і зайшли до якоїсь зали.

— А ось і наш друг, — почув знайомий голос. Повернувши голову, побачив біля стіни, поряд зі столом, заставленим наїдками, Грінспена і… його.

— Я вітаю тебе, — мовив він, усміхнувшись. На лівій скулі темнів синець, вочевидь, від мого удару руків’ям пістолета. — Давай, підходь ближче. Чого ти там стоїш? Може заскромно, але перекусити можна…

Я машинально зробив кілька кроків вперед до столу з їжею і… зупинився.

— Я тут дещо вже озвучив, — подав голос Грінспен. — Сказав про те, що наша країна, наше суспільство зараз стоять перед низкою проблем, які накопичувалися навіть не десятиліттями, ні, століттями все це у нас збиралось і консервувалось. Аж доки вся ця страшна маса, всі ці невирішені внутрішні та зовнішні проблеми, на які ми безвідповідально не реагували, почали на нас так тиснути, що перетворились на загрозу для нашого існування…

— Ну з тим, що ніяк не реагували, я не погоджусь, — заперечно похитав головою наш господар. — Може недостатньо, але щось таки робилося… Я, мої друзі — ти думаєш ми не розуміли, куди все це йде?

— Якщо і намагалися, то робили не так, — докинув Грінспен.

— Ну так чи не так — але пробували щось зробити…

— Робили? — не стримався вже я. — Назви хоч одну дорогу, яку ти побудував.

Він насмішкувато глянув на мене:

— Я дивлюся, для тебе ідея-фікс — дороги. Ти знаєш, я навіть приблизно знаю чому. Наша спільна знайома якось прохопилася. Я тобі відкрию одну таємницю — та дорога, на якій колись зламалася швидка, що здається везла когось із твоїх родичів, — нині відремонтована. І знаєш, хто її відремонтував? Я. Їі відремонтував — я.

— Кхм, — тактовно кахикнув Грінспен. — Боюсь показатися занудою, але заради істини додам, що преса писала, ніби ви провадили ремонт доріг саме під вибори…

Наш господар різко обернувся до Грінспена, і на мить мені здалося, що його усмішка раптом набула обрисів оскалу. Проте лише на одну мить.

— Іноді мені здається, хай би що я зробив, — завжди знайдеться хтось, хто скаже, що я роблю все не просто так, — мовив він, скрушно похитавши головою.

— Можливо для цього є певні підстави, — вставив я.

Він нічого на це не відповів, лише простягнув мені тарілку з наїдками:

— Скуштуй ці тістечка, — запропонував, показуючи пальцем на якісь смаколики. — Реально смачні. І головне — ніяк не можу зрозуміти чому. Ніби все таке саме, як і в інших, бачиш, їх тут багато різних. А реально смачні лише ці. І нічого з цим не вдієш. Хтось скаже, що це несправедливо. А я скажу — таке життя. Хтось завжди буде кращим.

— Поза сумнівом, першими з’їдаються завжди кращі, — мовив я, демонстративно ховаючи руки за спину, аби не взяти тарілку.