Розділ без назви (1)

— Яка неочікувана зустріч, — мовив я, усміхнувшись.

— Добрий день, Андрію, — сухо привітався зі мною Загоруйко, непривітно зиркнувши в бік Грінспена.

— Василь Петрович приніс нам дещо, що нам, очевидно, зараз знадобиться, аби продовжити наше спілкування, — сказав господар резиденції. — Грінспене, будь ласка, підійди, я хочу, аби ти був першим, хто буде цього удостоєний.

Гринь повільно і майже урочисто підійшов до нього. Той у свою чергу почав відкривати футляр. Це зайняло трохи більше часу, ніж планувалося, вочевидь, була якась проблема із замками абощо, мені було не дуже видно за Грінченком, що стояв просто переді мною. Зрештою, господар, певно закінчивши поратись з футляром, голосно промовив з інтонаціями фокусника:

— Раз, два, три…

І наступної миті я побачив, як голова Грінспена неприродно різко відкинулася вбік в червоному ореолі дрібних червоних крапельок. Наступної миті Гринь, обличчя якого взялося червоно-чорною маскою крові, як сніп, упав на підлогу. А потім я побачив биту в руках у Нього. І його погляд. Саме такий погляд, який бачив колись давно в опері, коли вирішив підійти до нього. Погляд розумного холодного хижака, який отримував задоволення від того, що робить. Він замахнувся биткою вдруге. Я вийшов із заціпеніння і кинувся до них. Проте я встиг зробити всього два кроки, коли потужний удар збоку в скулу від одного із бодігардів буквально збив мене з ніг. Я хекнув і полетів кудись убік, водночас отримавши такий самий потужний удар від іншого. Я впав на підло гу, де, звиваючись мов хробак, намагався уникнути нових ударів, проте це не надто вдавалося. Світ навколо мене затягувався туманом. Останнє, що я бачив, було закривавлене обличчя Грінченка, який лежав тут поряд на підлозі — його засклянілий, здається вже неживий, погляд був звернений до мене. Наступної миті чийсь начищений черевик заюшив мені в обличчя і світло в моїй голові остаточно вимкнулося.

Коли я знову відкрив очі, то побачив перед собою черевики. На одному з них була кров. Я лежав на боці, хтось згодом перевернув мене горілиць, і я побачив його обличчя над собою.

— Просто ти повинен знати, — мовив він, дивлячись на мене згори. — Хай би що ти там про себе думав — ти простий, звичайний нікчема. Який може і хотів би вчинити, як справжній мужик, але якому так ніколи і не вистачить яєць, аби натиснути на гачок. Аби визнати це, ти починаєш нудити про високі матерії, прикриваючи цим свою безпорадність. Ти навіть не заслуговуєш на те, щоб ми вчинили з тобою так само, як із ним, — він показав кудись позад себе, здається на тіло Грінченка. — Ти просто ніщо.

Я ледь-ледь підвів голову, аби щось відповісти йому, проте так і не зміг говорити — в роті було повно крові, і я закашлявся.

— Не можеш говорити? — мовив він вдавано співчутливо, продовжуючи дивитися на мене зверху вниз. — Буває…

— Та пішов… ти… — видавив я з себе, забулькотівши кров’ю.

Він підняв ногу, і я подумав — зараз знову вдарить мене в обличчя, проте він просто витер об мене замащеного кров’ю черевика і, кивнувши одному із бодігардів, відійшов. Той нахилився наді мною, відвівши за спину кулак, щоб наступної миті він з усього маху вгруз мені в обличчя. Світло в моїй голові знову вимкнули.

Коли опритомнів, — замалим не знепритомнів знову, на цей раз від болю — голова просто розколювалася. Лише за кілька хвилин до мене дійшло, що лежу закутий у кайданки по руках і ногах на підлозі машини, яка кудись їде. Спробував поворушитись, і все тіло немов прошило електричним струмом від болю. Оскільки лежав обличчям донизу, — практично нічого не бачив. Не знаю, скільки часу це тривало, здавалося вічність. Аж ось машина нарешті зупинилась. Двері відчинились, і я почув над собою чийсь хрипкий голос:

— Привезли?

— Так, — озвався хтось з переднього сидіння.

— Ну чого, непоганий кабанчик, — підсумував хрипкий голос, очевидно щодо мене.

Чиїсь дужі руки схопили мене за ноги і одним махом висмикнули з машини, добряче хряпнувши об землю підборіддям. Мене таки спробували поставити на ноги. Проте, чи то ноги затерпли, чи загалом було так погано, бо я заточився, і якби мене не підхопили попід руки та не притулили до машини, я б упав. Прийшовши до тями, я отримав змогу роззирнутися навколо. Один з моїх конвоїрів виявився бодігардом, який бив мене в резиденції свого хазяїна. Інший — власник хрипкого голосу — був здоровенний дядько з червоною пикою. Місцина, де ми знаходились, вочевидь була десь за містом — нас оточували сосни, позад яких де-не-де прозирав високий червоний цегляний паркан, очевидно, вся ця територія була огороджена. Десь вдалині між соснами губилася вимощена стежка з фігурними ліхтарями обабіч, що вела до будівлі, яка ледь-ледь вимальовувалася серед дерев.

— Давай, пішов! — заволав мені на вухо бодігард, боляче смикнувши за руку. Він потягнув мене по доріжці у напрямку будівлі. Пройшовши пару кроків, я зашпортався і мало не впав, неслухняні ноги не хотіли тримати, тоді мої конвоїри знов підхопили мене під руки і потягнули по доріжці у напрямку будівлі. З кожним їхнім кроком все виразнішим ставав запах смаженого на вогнищі м’яса, чіткіше чулися веселі голоси. Після чергового повороту з-за дерев нарешті показалася будівля. Це був чималенький дім, а власники веселих голосів — компанія із півтора десятків чоловіків і жінок, які стояли навколо накритого у дворі довгого дерев’яного столу. Збоку на мангалі смажилися шашлики, запах смаженого м’яса густо висів у повітрі. З нашою появою всі присутні обернулися.

— А ось і центральний номер нашої програми, — почув знайомий голос. Я повернув голову і побачив Його на сходах будинку. Цього разу він був в зеленій мисливській куртці.

— Якось він не спортивно виглядає, — засміявся життєрадісний товстун з компанії, маючи на увазі мене.