Розділ без назви (1)

— Здається, ми тут все ж зібралися, аби об’єднати наші зусилля, а не ще більше розсваритися — втрутився Грінспен.

— Так, це я від тебе вже чув. Але я ще хотів би почути про причину нашої зустрічі від нього, — мовив я, кивнувши головою в бік господаря.

— Ти знаєш, що мене в тобі, Андрію, завжди забавляло — мовив він, так само посміхаючись. — Я тобі ніколи не подобався, ти мені ніколи не довіряв, і головне — ти вважав мене винним у тому, що сталося. Але ти мене так і не вбив. Чому? Невже тобі справді просто не стало духу?

— Якщо я скажу тобі чому, ти все одно цього не зрозумієш, — стиха проказав я.

— Люди, — продовжував грати роль миротворця Грінспен. — Давайте все ж зосередимося на тому, для чого ми тут. На тому, які завдання стоять перед нами. Це ж мабуть вперше отак — щоб такі різні люди, з різних прошарків суспільства, вирішили зустрітися і переговорити, зрозуміти одне одного і про щось домовитись.

— Ти все правильно, Гриню, кажеш, але я б однаково хотів почути відповідь на своє запитання, а саме — чому ми тут? Для чого він нас насправді запросив? — не вгавав я.

Господар хитнув головою, погоджуючись із моєю вимогою.

— Можливо, справді прийшов час розказати. Я зізнаюся — ви завжди були мені цікаві. Це частково відповідь Андрію на твоє запитання, чому ми всі тут зібралися. Але є ще дещо…

Він на якусь мить замовк, певно для того, аби взяти зі столу бокал з червоним вином і зробити пару ковтків, повернувся до нас і, посміхнувшись, заговорив.

— Вперше у мене стріляли в шістнадцятирічного. Я йшов з училища, де навчався, і біля автобусної зупинки хтось вистрілив у мене із самопала. Майже мій одноліток, із сусіднього району, прийшов нам помститися за якусь давню образу. Йому було однаково по кому, аби з нашого району. Куля пройшла дуже близько від мого обличчя, мені навіть здалося, що я бачив, як вона пролетіла. Це був перший, але не останній випадок. У мене лишилося дуже мало друзів. Здогадайтеся, де вони? Підкажу — у місці вічного спокою. Так, у багатьох із них високі стели, де вони зображені на повен зріст зі своїми машинами, будинками, коханками і собаками. А знаєте чому я досі живий? Тому що свого часу я зрозумів одну просту річ — аби вижити у цьому світі, завжди треба знати звідки прийде удар. І хто його завдасть. Тому мені завжди були цікаві люди, ображені на мене. І спроможні, принаймні потенційно, на якийсь безглуздий вчинок. Ну от як ви, наприклад. І я скажу, ви мені навіть сподобалися. Мені було цікаво спостерігати за вами, як ви щось вигадуєте, сприймаєте це на віру, сваритеся між собою і знову миритеся… Коли я вирішив перезнайомити вас, я не думав, що буде так цікаво…

— Вирішили перезнайомити нас? — здається в один голос перепитали ми з Грінспеном.

— Так, — кивнув він. — Свого часу я сам почав підшуковувати людей, які були небезпечні для мене, які б могли мені щось заподіяти. Звичайно, я не міг пропустити вас. Андрія, що колись мало не вчинив на мене замах; Семена, що певно не забув про випадок зі своїм шефом і, можливо, мав щодо того якусь свою думку, зрештою тебе, Грінспене, з твоїми радикальними висловлюваннями про мене. Всі ви були у мене в колі підозрюваних, потенційних убивць, які будь-якої миті могли пустити мені кулю в лоба. Проте була тут і певна проблема, ось у цьому саме слові — потенційні. Крім, певно, Андрія ніхто поки що з вас не виявляв бажання відправити мене на той світ. Тому мені й прийшла в голову ця ідея — зібрати вас докупи, зліпити з кількох очевидних ворогів таку невеличку групку і подивитися, що з того вийде. Так, саме за моєю вказівкою, тобі, Андрію, надіслали запрошення на роботу до мого банку, саме тому я взяв на роботу Семена, аби, зрештою, одного дня звести, познайомити вас. Але тут, звичайно, не вистачало ще однієї складової — тебе, Грінспене. До речі, ти єдиний, кого я спеціально не запрошував, якось так вийшло, що ти сам влаштувався і працював у мене. І хочу сказати, що без твого запалу, твоїх божевільних ідей, Андрій із Семеном спокійно би пили коньяк до кінця своїх днів. Я тільки трохи допоміг, ведучи з тобою довгі дискусії в інеті ночами про те, як воно в світі має бути…

— А я думав, що мої заслуги як піарника нарешті оцінили, — усміхнувся я.

— Я бачив твій плакат з селянкою. Як там? «Віддай кредит — живи щасливо»! Це неперевершений несмак. Хоча — це моя особиста думка. Ну то я продовжу. Я спостерігав за вами і мене це захопило. А з часом це перетворилося на справжню гру. Більш захопливу, ніж преферанс. Тому що ставка у такій грі — життя. Моє або тих, хто мене не надто любить.

— І ви справді вважали нас найстрашнішими своїми ворогами? — якось майже по-дитячому спитав Грінченко.

— Ви знаєте, хоч би як смішно це звучало, — таки-так. І не тому навіть, що інших вже майже не лишилося. Справа скоріш у тім, що ви щирі у своїх переконаннях. І саме тому з вами важче домовитись, важче підкупити, ніж інших…

— Але ви таки вирішили з нами домовитися? — перебив його Гринь.

Господар знову усміхнувся:

— Щодо цього у мене є одна ідея, — мовив він, витягаючи мобільний. — Одну секунду, я тут зателефоную декому, без кого наша подальша розмова буде неповною, а потім ми продовжимо.

Він подзвонив і попросив когось зайти «з усіма необхідними матеріалами». Буквально за хвильку двері розчинилися і до зали зайшов власною персоною… Василь Петрович Загоруйко у супроводі двох міцних хлопців, один з яких ніс на ремені через плече досить величенький круглий чорний футляр.