Розділ без назви (1)

— На жаль, ні.

— Може Грінспен жартує?

— Андрію, це — правда.

— Знайомий Грінспена і він — це одна й та сама людина?

— Так. І мені це винесло мізки.

— А що каже Грінспен?

— Він каже, що не знав.

— Не знав?! Весь цей час він спілкувався з ним. Як це він не знав?

— Ось так, у того був лише псевдонім.

— Ясно. І зараз він у курсі всього? Що є не лише я, що є іще й ви?..

— Певно що так.

— Гм… Ну тоді я порекомендував би вам на певний час кудись поїхати. Про всяк випадок.

— Ти все правильно кажеш, тільки Грінспен з ним планує сьогодні зустрітися.

— Що?!

— Гринь про щось з ним довго базікав в інеті, вже після того, як з’ясувалася правда, і щось там в його мізках перекрутилося. Той запросив нашого ідіота до себе. І не лише його, а нас усіх. Я, звичайно ж, одразу Гриню сказав, що це може бути пастка. Але він став якийсь неадекватний. Я його не можу зрозуміти. Віка теж з ним пробувала говорити — але все безрезультатно. Я вже думав Грінченка силою затримати, проте він прожогом вискочив з хати, ще й двері за собою встиг зачинити, аби не наздогнали.

— А ви що?

— Ми? Зараз пакуємо речі та готуємось з’їжджати. Не виключаю, що вони ще й сюди нагрянуть…

— Не виключено…

Запала мовчанка. Я продовжував сидіти за столом у цій забігайлівці, з якої мав піти ще хвилин десять тому, і дивився у вікно на людський потік.

— Андрію, допоможи, — раптом сказав у слухавку Сем. — Може хоч ти зможеш його переконати…