Розділ без назви (1)

Муха вперто билася об скло. Один раз, другий, третій… Вочевидь, вона дуже хотіла назовні — туди, де начебто гріло сонце, був погожий день. Пробити запилюжену шибу, вирватись з цього темного під’їзду і полетіти назустріч світлу… Проте муха не знала одного — надворі була зима, і своїм пробудженням вона мала завдячувати лише цій не по-зимовому теплій днині. Я зробив спробу впіймати її. Це було непросто — вона вперто не давалася, але, зрештою, мені це вдалось. Затиснувши її в кулаку, витягнув руку подалі від вікна і випустив. Муха одразу ж з радісним дзижчанням полетіла до шибки. Я зітхнув. Повертатись до того, що не вдалося зробити колись — здається, це ознака всіх живих істот.

Я виглянув у вікно і побачив своїх друзів, що намагалися припаркуватися серед густо наставлених попід будинком машин. Махнув їм рукою, але, зайняті своєю справою, вони не помітили мого жесту. Ще якийсь час спостерігав через вікно за ними, поки машинально не засунув руку до однієї з кишень куртки і не відчув холоду заліза. Саме в цій кишені був пістолет, про існування якого, як і про те, чому він опинився у мене, я на якусь мить забув. І даремно. Коли ви повинні когось убити, стовбичити біля вікна і привертати до себе загальну увагу не надто гарна ідея. Зробив кілька кроків від вікна у сутінь під’їзду. І заплющив очі. Як же до цього дійшло — я, пістолет, цей під’їзд, те, що зараз тут мало статися? Погналось все зовсім буденно…

Мобільник завібрував, мені дзвонив Сем. А дзвонити Семен міг лише в одному випадку — приїхав він. Я почав спускатися вниз, і наступної миті почув, як грюкнули двері під’їзду і луною озвалися кроки по сходах.

— Мої вітання, — мовив я, коли він подолав один проліт і якраз розвернувся на сходовому майданчику, аби піднятися вище.

Він підняв голову і… усміхнувся.

— Привіт і тобі, — мовив він без жодного натяку на здивування, так ніби чекав побачити мене тут. — Давно не бачилися, — додав він і ще раз усміхнувся. Він практично не змінився, лише з’явилася сивина на скронях, що надавала його обличчю майже сталевого відливу.

— А ти зовсім не змінився, — мовив я.

— Ти теж, — він знов усміхнувся і піднявся на кілька сходинок вгору. — Ти не на мене тут чекаєш?

— Так, — кинув я. — Саме на тебе.

— Он як. Приємно вражений. Слухаю тебе.

— Власне, я маю дещо закінчити.

Він знов усміхнувся:

— Те, що тобі не стало духу зробити колись?

— Десь так.

Він зробив ще кілька кроків по сходах так, що тепер нас розділяло менше метра, і, глянувши мені у вічі, знов усміхнувся і розвів руками:

— Повністю підкоряюся твоїй волі…

Я витягнув пістолет. Він ковзнув поглядом по зброї, і на його вустах вчергове з’явилася фірмова усмішка, яка мене вже реально дратувала.

— О, це вже краще, ніж минулого разу. Хоча той ніж теж був непоганий. До речі, ти й надалі вважаєш, що, як ти тоді казав у міліції, я — найбільший злодій у країні?

— А що — відтоді щось помінялося?

Він знизав плечима: