Розділ без назви (1)

— Ну це вже питання до твоєї знайомої, — вставив Сем. — Було б непогано це з’ясувати.

— Так, — кивнув Грінспен. — Я це уточню.

— Отже, за базовий беремо цей сценарій? — запитав я.

— Певно що так, — знизав плечима Грінспен. — За відсутності кращого…

— Тоді нам би треба було обговорити ще деякі деталі…

— Деталі обговоримо потім, — подав голос Сем. — А зараз давайте пообідаємо. Не знаю як ви, а я зголоднів і змерз.

Ми були не проти, тим більше, що саме принесли наше замовлення.

Наступного дня ми знов поїхали тренуватися, але в результаті значно більше часу, ніж стрільбі, приділили обговоренню деталей нашого плану. Ще вчора він здавався майже фантастикою, сьогодні ж набув реальних обрисів. Ми докладно обговорили майже всі дрібниці, проте не було одного, найголовнішого — ми й надалі не знали точного часу прибуття нашого клієнта. Грінспен постійно набирав когось, очевидно Тоню, проте на тому кінці ніхто не відповідав. Приблизно так само провели і кілька наступних днів, замінивши лише вихід до лісу на пошуки та обстеження будинку, подібного до Тоніного, аби в деталях зрозуміти, як поводитись на місці. Інформації від самої Тоні досі не було.

І ось якось вранці я прокинувся зі стійким відчуттям, що в моїй кімнаті хтось є. Розплющивши очі, з великим здивуванням побачив Грінспена.

— Доброго ранку, Андрію, — привітався він.

— І тобі доброго ранку. А що ти тут робиш?

— Сьогодні субота, Андрію.

— Субота? А-а-а, зрозумів. Але ж час досі не відомий?

— Вже відомий.

— Ти таки додзвонився до неї?

— Вона сама мені подзвонила. І вказала час його приїзду до хвилини. Так що збирайся. За кілька годин поїдемо.

— Добре.

Я піднявся з ліжка і зпросоння, майже на автоматі, потягся за одягом. Грінспен нікуди не вийшов. Він стояв посеред кімнати і дивився на мене. Я запитально глянув на нього.

— Ти знаєш Андрію, я завжди задавався питанням — чому ти з нами? — спитав він раптом мене.

— Як це — чому?