Розділ без назви (1)

— Ну розумієш, у кожного з нас є якийсь привід, аби влізти у це. У мене є ідеї, у Сема — помста. У всіх є свої мотиви. Крім тебе. Але ти чомусь з нами. Іноді мені здається, ти критично ставишся до всього, що відбувається. Але тримаєшся разом з нами. І це мене непокоїть, а можливо інтригує.

Я усміхнувся:

— Знаєш, Сем любить казати — у кожного своя кредитна історія.

— Знати б тільки, що за кредит ти взяв.

— Почекай трохи — взнаєш.

— Нас чекатиме якесь шокуюче відкриття?

— Та, мабуть, ні. Історія може бути різною, але кредит у всіх однаковий.

Грінспен знизав плечима.

— Загадками говориш. Проте, певно, сьогодні день такий. Одягайся, їж. Ми чекаємо тебе надворі — треба ще глянути, що там з машиною.

Він вийшов з кімнати. Я одягнув штани, сорочку і подивився на себе у дзеркало шафи. Кілька років тому я, здається, мав кращий вигляд. Хоча все решта не змінилося. Я заплющив очі й притулився чолом до холодної поверхні дзеркала.

— Привіт, — озвалася Віка, яка поралась в коридорі.

— Привіт, — махнув я рукою, рухаючись у бік кухні.

— Що це ви в таку рань підірвалися? — спитала вона.

— А тобі хлопці хіба не сказали?

— Сказали, що плануєте на СТО їхати, мовляв машина забарахлила…

— Ну так воно і є.

— Андрію, — Віка зупинилася у дверях кухні і кинула на мене стривожений погляд. — Що ви задумали?

— З чого ти взяла, що ми щось задумали?

— Сем мені нічого не каже, але це видно неозброєним оком. Всі якісь напружені, наелектризовані. Наче перед чимось… Перед чимось таким, що має все змінити.

Я обійняв Віку за плечі: