Розділ без назви (1)

— Принаймні побути ще кілька годин. Хочу доглянути його. Звичайно, якщо ти не заперечуєш. Обіцяю, я нічого тут не вкраду.

— Та без проблем, лишайся. Ти за нього так переживаєш…

— Вважай, я розбила цьому чуваку голову.

— Гадаю, йому це не вперше. Хоча, звичайно, буде непогано, якщо за ним хтось нагляне…

— От і я за це. Двері, як буду йти, зачиню.

— Домовились.

Я швидко зібрався, і коли Віка вже закривала за мною двері, дихнувши коньячними випарами, зробив спробу цмокнути її в щоку, проте, вона ухилилася, засміявшись.

Коли наступного дня я ранком завітав до Сема, який чомусь вперто не брав мобільного, двері мені відкрила Віка.

— Сем досі не очухався? — спитав я стурбовано.

— Привіт, чуваче, — почув з-за спини Віки знайомий Семів бас.

— І тобі привіт, друже. Я дивлюся тобі покращало?

— Таки так.

— Ну тебе ж лікувала така прекрасна дівчина…

— Віка мені реально допомогла, — напрочуд серйозним тоном відповів Сем.

— Хто б сумнівався, — засміявся я.

У цей момент рушник, який Віка перекинула собі через плече, досить відчутно хльоснув мене по пиці. Пам’ятаючи про те, що напередодні сталося з Семом, я вирішив не жартувати на небезпечні теми і мовчки пройшов на кухню, вигляд якої справив на мене цілком приємне враження — все було прибрано, посуд вимито, на плиті стояла пательня з якимось їдлом.

— Дивлюсь, у тебе з’явився справжній помічник по господарству, чи скоріше помічниця… — мовив я, обертаючись до Сема, що далі ніяково тупцяв у коридорі.

— Андрію, покинь приколюватися, — прогудів Сем. — Мий краще руки та пішли снідати…

Після сніданку Сем вирішив поділитись зі мною цілком прогнозованою новиною. Віці не було куди повертатися, квартира, на якій ми вчора з нею говорили, була Владова, чи скоріше вже тепер нашого банку, тому, власне, Сем і вирішив подати, за його словами, Віці «руку допомоги», і запропонував пожити трохи у нього. Чесно, в цей момент я був радий за Сема, і, можливо, навіть по доброму йому заздрив з огляду на своє теперішнє самотнє існування.

Через кілька днів ми мали повторно навідатись до тієї молодої пари, з візиту до якої і почалося моє колекторське буття. Мені справді дуже не хотілося їхати до них знов, і десь в глибині душі я сподівався, що Сем забуде за цих молодих людей. Але… Сем не забув, і ми таки поїхали до них. Проте на нас чекала несподіванка — просто біля їхнього під’їзду стояв уже знайомий нам диван, на якому просто тут, внизу біля будинку, сиділо двійко наших молодят. Поряд стояло ще якесь домашнє начиння, їхні речі.