Розділ без назви (1)

— Ти розумієш, що він тебе підставив? Лишив розхльобувати всі ці проблеми? — втрутився Сем.

— Це не ваша справа, — так само вперто, відвернувшись до стіни, повторила Віка.

— Послухай, ми не заподіємо йому нічого поганого. Ми просто хочемо, аби і у тебе, і у нього все було гаразд, — продовжував тиснути Сем. — Дай нам якісь його нинішні контакти, підкажи, де він зараз може бути, ти ж розумна дівчинка…

Віка, відвернувшись, мовчала, час від часу голосно і злісно сопучи.

— …Він просто тебе використав. А потім взяв і звалив зовсім. Просто кинув тебе, — не вгавав, закручуючи ситуацію Сем.

На цей раз реакція іншої сторони була просто миттєвою.

— Та пішов ти, — чітко артикулюючи кожне слово сказала Віка, дивлячись Сему просто у вічі. Сем сапнув носом, наче отримав удар під дих, наступної миті він скочив на ноги, його очі несамовито зблиснули, проте він стримався, лише ледь чутно вилаявся. Віка майже одночасно з Семом зірвалася на ноги, проте замість щось відповісти, вона схопила з дивана, на якому сиділа, сумочку. Буквально за один мент вона витягнула з неї щось невеличке і блискуче і пирскнула цим в обличчя Семові. Наступної миті мені здалося, що в кімнаті просто не стало повітря. Потім я побачив Сема, який, наче від потужного удару в живіт, склався навпіл. Очі його були вирячені, рот відкритий, звідти капала слина чи навіть піна.

— На… фіга… газом, — почув я його здушений голос.

Віка не відповіла. Вона дивилася на все широко розплющеними очима дикої кішки. А Сем раптом вирішив підійти до неї ближче. Отак, практично не розгинаючись, з цівкою слини з рота, з практично незрячими від сліз очима він таки спромігся зробити один крок вперед, як йому здавалося, в бік Віки. Що, зрештою, в нього вийшло геть погано, тому що він перечепився через журнальний столик, що розділяв його із Вікою, і всією масою впав на скляну, прозору поверхню, яка під його вагою розлетілася на друзки. Ми з Вікою, здається одночасно, закричали. А Сем після свого карколомного падіння залишився лежати нерухомо на підлозі серед уламків розбитого столу долілиць. І раптом я побачив, як з-під голови Сема на килим починає просочуватись кров. Я став перед ним навколішки і спробував обережно підняти його голову, проте одразу ж відчув на пальцях щось слизьке та липке. Майже одночасно десь із глибини мого шлунка піднявся спазм, і мені здалося, що я зараз виблюю просто тут — на цю підлогу, на Сема, на килим. Проте Віка теж опустилася навколішки навпроти мене — по інший бік нерухомого Семового тіла і міцно обхопила голову бідолахи своїми руками, що в свою чергу дало мені змогу, по-перше, оговтатись, по-друге, обхопити його за плечі і перевернути на спину. Можливо, в таких умовах це не було абсолютно правильним кроком, проте дало нам змогу нарешті побачити Семове обличчя, половина якого була заюшена кров’ю. І саме у цей момент Сем відкрив очі. Якусь мить він здивовано дивився на нас, потім провів рукою по чолу, ще більше розмазавши по ньому кров, глянув на свою руку, потім, втупившись затуманеним поглядом у Віку, спитав:

— Ти що — здуріла?

Віка нічого не відповіла. Стоячи коло нього навколішках, вона обережно витирала його обличчя хусточкою. Сем покрутив головою, ніби намагаючись позбутися її допомоги, проте вона продовжувала витирати його обличчя, і за хвилю, коли слідів крові на ньому стало значно менше, ми змогли роздивитись його травми — виявилось, при падінні він примудрився розпелехати собі брову, що й призвело до таких сумних наслідків. Причому, розсічення було досить глибоким, тому що кров з рани не переставала цебеніти. Проте якихось інших видимих ушкоджень, принаймні на мій погляд, у нього не було.

— Жити будеш, — підсумувала мої думки Віка, продовжуючи витирати обличчя.

— Ти… — прошипів Сем, намагаючись вкласти в одне це слово всю свою зневагу до дівчини. Проте нічого у нього не вийшло, реально він зараз був кумедним, цей здоровило на підлозі. І ми обоє з Вікою пирснули зі сміху, на що Сем лише прогарчав щось і затих.

Зрештою, сяк-так кров Сему нам вдалося зупинити, тому вирішили не їхати в лікарню зашивати рану, просто треба було відвезти Сема додому, аби він трохи очуняв. Машиною взявся керувати я, і попри сумніви Сема, що з моїм керуванням ми не швидко доберемося до його житла, таки дісталися до нього без пригод. Квартира у Сема, попри мої очікування побачити якийсь міні-тренувальний зал, виявилася досить-таки затишною, чистою і світлою. Сем тримаючись за голову, пошкандибав до ванної, я пішов на кухню з надією знайти щось їстівне, і тут лише до мене дійшло, що Віка приїхала з нами до Сема. Вона саме порядкувала на кухні.

— Віка, перепрошую, я думаю, що нині всі були неправі… — почав я.

— Ну якщо говорити чесно, то ви мене зі своїм товаришем — як його, до речі, звати, Сем здається? — просто дістали. Але я теж… того… — Віка зітхнула.

— Якщо чесно, — продовжив, — я і Сем, гадаю, дуже вдячні вам за допомогу, яку ви нам надали…

— Та нічого, зрештою, це ж з моєю «допомогою» все і трапилося…

— Ну, не будемо вже повертатися до пройденого. Думаю, зараз ми вже можемо впоратись і самі, тому можете спокійно їхати додому відпочивати. Я зараз викличу таксі…

— Я нікуди не піду, доки не переконаюся, що із Семом все добре, — категорично заперечила Віка.