Розділ без назви (1)

— Тобі це місто подобається?

Семен знизав плечима:

— Жити можна. Зелень, високі пагорби, річка… Зрештою, я більше майже ніде й не був. Хоча… Коли на це місто отак, згори, дивлюся — зовсім інше бачу.

— Що саме?

Сем тицьнув у бік міста незапаленою цигаркою:

— Ти хоч знаєш, хто у цьому місті живе?

— Ну як — хто живе?.. Мешканці, містяни, міщани, якщо хочеш.

— Ні, — заперечно похитав головою Семен. — Тут живуть боржники. Боржники і їхні кредитори.

— Боржники і їхні кредитори, Семене, живуть в іншому місці.

— Це де?

— Не знаю. Але не тут. В раю не може бути боржників. А ми з тобою зараз в раю.

Семен засміявся і поплескав мене по плечу.

— Ти здається допився, друже.

— А мені здається, ти став занадто говірким, мій друже.

І ми одночасно зареготали, голосно та безжурно, як можуть сміятися два чоловіка у доброму гуморі напідпитку. Коли ми прощалися, Семен простягнув мені ручищу і попросив, аби я називав його Семом. «Мене назвали на честь діда Семеном, але друзі завжди кликали Семом», — додав він.

Наступний день був мало чим примітний. У нас, чи радше у Сема, як я його тепер називав, була довга розмова з власником китайського джипа, що здається не мав жодного уявлення про те, як йому віддавати взятий «під машину» кредит, проте, просто із шкіри ліз, аби переконати нас у тому, що він невдовзі розрахується. Щойно Сем відкривав рота, власник китайського лайна встигав вставити з десяток слів про те, що нам немає чого турбуватися, що у нього круті зв’язки і багато цікавих ідей, і що скоро він дуже круто підніметься. Під час цих безкінечних балачок з’ясувалося, що він ніде не працює. Але ось тепер, за його словами, він має поїхати до якогось знайомого і взяти у нього трохи грошей на розкрутку, бізнес незабаром приноситиме прибуток, і борг буде погашено. На все це Сем скептично хитав головою, на що співбесідник розпалювався ще більше і мов по замкненому колу знов починав розповідати про свого друга, прибутковий бізнес та інше. Зрештою, ми зійшлися на тому, що дамо йому кілька днів, після чого з полегшенням попрощалися.

Наступні зустрічі відбувалися приблизно в тому ж режимі. Якоїсь миті ця моя робота здалася рутиною, і саме тоді ми вирішили завітати ще до одного боржника. Влад, так його звали, за словами Сема, був унікальний у своїй гіпертрофованій типовості. По-перше, у Влада хронічно ніколи не було грошей. А грошей у Влада не було з однієї простої причини — він, між іншим цілком виправдано, вважав, що життя не варте того, аби заробляти мало. А оскільки заробляти багато, зрештою як і мало, він не вмів, то й вирішив взагалі не працювати. Якось він побачив у вітрині одного з магазинів досить дорогий мобільний телефон. На який, звичайно ж, у нього не було грошей. Але в наступній вітрині, а це була вітрина якогось українського банку, він побачив запрошення брати кредити. Влад пройшов рівно два метри, аби зайти до офісу цього банку. І ось пройшло зовсім небагато часу, а в його кишені вже грав модну мелодійку новенький мобільний, а на душі було відчуття ніби він виграв джек-пот. І відчуття не обдурило Влада — вже зовсім скоро він їздив на новенькому авто, яке, звичайно ж, було придбано в кредит, який він навіть помалу виплачував, взявши ще один кредит. А ще за якийсь час у нього з’явилася і новенька квартира. Як він планував виплачувати цей кредит — так і лишилося нез’ясованим, оскільки невдовзі вдарила криза, і у Влада почалися проблеми, а слідом за проблемами прийшли ми. Просто до нього на квартиру.

Отже, ми сиділи з Семом у вітальні квартири. А навпроти нас були очі. Прекрасні дівочі очі, власницею яких була не менш прекрасна у всіх відношеннях дівчина на ймення Віка. Як з’ясувалося буквально п’ять хвилин тому, Віка була співмешканкою Влада. Коли ми подзвонили до нього у квартиру, нам відкрила саме ця висока довгонога дівчина з красивими очима. На наше запитання де Влад, вона відповіла, що не бачила його вже два дні і що взагалі більше не бажає його бачити, оскільки він — свиня. Можливо, вона справді вважала його свинею, але, вочевидь, це абсолютно не вплинуло на її бажання врятувати Влада від усіх напастей цього світу. Можливо я помилявся, але, як на мене, поведінка Віки вказувала саме на це. Ми вже півгодини розводились із Вікою з приводу того, куди Влад щез, коли може з’явитися, і де його теоретично можна було б знайти, але так і не отримали від неї якоїсь путньої інформації. Або Влад справді був дуже втаємниченою особою, у що не вельми вірилося, або все ж таки хтось намагався врятувати його дупу.

— Але вам справді немає сенсу його вигороджувати, він вас не вартий, — здається, я всоте повторив цю фразу.

— Не ваша справа, — відповіла Віка, закопиливши губу.