Розділ без назви (1)

— Скоро вже буде тиждень.

— О, ти вже майже профі, — засміялася вона.

— Майже, — гмукнув я. — Це не та професія, в якій хочеться бути профі. Принаймні мені.

Ми якусь хвильку помовчали, потім я спитав Віку:

— Слухай, а звідки ти взяла такий ядучий сльозогінний газ? Такої гидоти я ще не зустрічав.

— Був у мене колись один залицяльник з якоїсь силової структури. Подарував на восьме березня. Після того я з ним більше не зустрічалася.

— Ясно, — кивнув я головою, розливаючи залишки коньяку.

Ми знов дзенькнулись келихами, кілька хвилин погомоніли про те, про се, потім я спитав, чи давно вона зустрічається з Владом.

— Півроку, — відповіла Віка, задумливо крутячи келих в руках. — Одного разу підвіз з нічного клубу, у мене був дуже кепський настрій, а він виявився веселим хлопцем. Можливо, все, що ви про нього казали сьогодні — це правда — він справжній авантюрист, від нього лишаються самі проблеми, але з ним було легко, дуже легко. Якийсь час. У мене тоді саме був дуже тяжкий період у житті. І якби не він, — не знаю, що би тоді робила. А так — ось бачиш, — живу, і навіть майже весела.

Віка вмовкла, а потім залпом допила рештки свого коньяку. Я одразу ж підхопився і з якоюсь нетверезою гарячковістю почав обнишпорювати шафи у пошуках ще якогось спиртного.

— Зараз ще щось знайдемо, — мовив я, зазираючи в чергову шафу. — А щодо нас з Семом — повір, ми не ті люди, які могли б заподіяти якесь лихо Владу. І це — чистісінька правда.

— Дякую за щирість, — відповіла Віка. — Але я справді не знаю, де він зараз…

— Ну і закрили тему.

— Закрили.

— Здається питво вже закінчилося. Але я зараз збігаю швиденько до магазину. Він тут поруч.

Віка заперечно похитала головою:

— Якщо нема, значить нема. Отже, не судилося.

— Я за хвильку вже буду тут!

— Ні, — твердо хитнула головою Віка, і додала. — До того ж, я хочу зготувати для цього інваліда щось поїсти на ранок.

— Ти хочеш тут залишися?