Розділ без назви (1)

— Ну от і добре. Як то кажуть — до роботи.

За пару хвилин ми вже сиділи в машині.

— Знаєш, у мене таке відчуття, що ми все далі кудись падаємо, — промовив я, крутячи в руці пасок безпеки. — Принаймні я. І все почалося відтоді, як я влаштувався на цю довбану роботу…

— Чому це тебе так раптом пройняло? — глянув на мене запитально Сем.

— Тому що я, наприклад, не підряджався працювати конвоїром. Та, зрештою, я на багато що не підряджався на цій роботі…

Сем задумливо барабанив пальцями по керму:

— Ти знаєш, мені в усьому цьому теж багато що не подобається. І, можливо, десь на перспективу я би теж хотів поміняти роботу. Але зараз ми саме тут, на цій роботі, і мусимо робити те, що нам кажуть.

— Так, але працювати конвоїрами ми однак не підряджались…

— А ти чув, що сказав Загоруйко? Про те, що з ним зроблять менти? Повір мені, він не бреше. Тож давай просто зробимо те, про що нас попросили, а потім вже будемо думати, що нам робити у цьому житті далі. Добре?

Я нічого не відповів Сему. Просто клацнув паском безпеки. Сем любив швидку їзду.

Ми зупинились на околиці міста, в районі приміських озер. Саме тут при в’їзді на дамбу, що відділяла одне озеро від іншого, зупинилась міліцейська машина, біля неї стояли і курили кілька міліціянтів.

— Приїхали, — промовив тихо Сем, зупиняючи машину. Ми вийшли з машини і пішли в їхній бік.

— Привіт, — якось награно усміхаючись мовив, очевидно до старшого за званням міліціонера, Сем.

— Добрий день, — підкреслено офіційно відповів той.

— Ми від Василя Петровича, — уточнив Сем.

— Ясно, — якось знехотя відповів міліціянт і, кивнувши в бік своєї машини, додав, — ваш клієнт тут.

Я глянув у той бік і тільки зараз розібрав, що на задньому сидінні машини сидів якийсь чоловік.

— Ну що ж, давайте його пересадимо… — подав голос Сем.

Міліціянт без зайвих слів підійшов до машини і почав відкривати двері, але раптом зупинився і звернувся до нас.

— А з кредитом як? — запитав він.