Розділ без назви (1)

— Отож… Не те слово… Все думала — що з тобою? Може поранений, і що з тобою зараз роблять у міліції…

— У міліції було несолодко…

— Я одразу ж туди поїхала. Знайшла якогось міліцейського чина — кажу у вас там такий собі затриманий має бути. А він мені — а вам що? Типу, ваш друг бандит і екстреміст, і я навіть не берусь передрікати, що з ним далі буде… Потім ще якісь показання давала. До тебе, звичайно ж, не пустили…

— А з ним ти коли вперше зустрілася? Хоча якщо хочеш — не кажи…

Я знову заплющив очі. «Ну ти щасливчик», — здається це сказав мені опер, перед тим, як мене випустили. Чесно, я себе теж вважав щасливчиком. У мене тоді були всі шанси загриміти за статтею «Посягання на життя державного чи громадського діяча», але натомість мене випустили. Як я дізнався згодом, причиною мого спасіння була Тоня. Яка тоді просто пішла просити за мене. Я не знаю, як вона змогла пробитися до нього, що між ними саме тоді відбулося, але факт лишається фактом — мене випустили на волю, а справу було закрито. Проте на волі мене чекав сюрприз — Тоня не схотіла мене більше бачити. Принаймні я так тоді вважав. Вона кудись поїхала за день до того, як мене звільнили. І, як мені потім розповіли наші спільні знайомі, поїхала не сама, а з ним. Ну ось на цьому наші дороги з нею тоді і розійшлися…

— Я думала, що робити, — озвалася Тоня, і я знову прийшов до тями. — Побігла до одних, до інших. Всі казали, що тобі кінець. Що він тобі цього не подарує. Я питала всіх — а що прощати? Ти ж йому нічого не зробив…

— Так, я справді не зробив того, що задумав, — зітхнув я.

— Але всі розцінили це як замах. Мовби ти намірявся його вбити.

— Ну це було досить логічно, враховуючи, що в руці у мене був ніж.

Тоня похитала головою:

— Боже, боже. Аж не віриться, що це все було — ти, ніж, ці звинувачення…

— Ти пам’ятаєш, що зі мною робилося після смерті матері?

— Так, це реально було помутніння. Іноді мені здавалося, що ти з’їхав з глузду. Надто ж ця тема щербатої дороги…

— Тільки не згадуй за дорогу! Невже ти забула?! Якби не ці довбані ями, ми могли б її таки вчасно довезти до лікарні…

Тоня скрушно похитала головою:

— Якби не дорога, якби новіша швидка, якби вправніші лікарі, якби, якби, якби… Андрію, просто покинь про все це думати.

— Але факт лишається фактом — якби у швидкої не полетіло тоді колесо на тій ямі…

Тоня ще раз сумно похитала головою:

— Ну то, може, хай у всьому цьому буде винна сама яма?

— Можливо й так. Якби я перед тим не писав статтю, що саме на ремонт цієї дороги були виділені кошти з міського бюджету.