Розділ без назви (1)

Наступної миті Тоня таки заліпила мені ляпаса. Ляпас був добрячий — щока на якийсь момент просто затерпла. Тоня видихнула.

— Вибач, — сказала вона. — Я хотіла це зробити від нашої останньої зустрічі, — і, усміхнувшись, додала: —І таки зробила…

Я підхопився з ліжка і схопив стілець, що стояв поруч, і з силою кинув ним об стіну. Легенький і вже достатньо розхитаний стілець картинно розлетівся на друзки.

— Вибач, — мовив я, повернувшись до Тоні і теж усміхнувшись. — Я це теж хотів давно зробити. З того часу, як мене випустили з міліції.

— Ну от і прекрасно, — кивнула Тоня. — Поквиталися?

— Певно, що так.

Тоня рвучко встала і накинувши халат вийшла на кухню. За секунду звідти почулося гучне клацання запальнички і потягло тютюновим димом. Таки справді щось у цьому світі мінялося — раніше Тоня не курила. Вже одягаючи в коридорі куртку, я кинув погляд на кухню. Тоня стояла до мене спиною і, дивлячись у вікно, курила.

— Щасливо, — сказав я їй.

— І тобі щасливо, — відповіла вона не обертаючись.

Я йшов нічною вулицею. Накрапав дощ. Осінь хоч і перейшла в зиму, але снігу не було — лише безкінечна мряка у безпросвітній сірості. Не заслужили, певно, ми цього року на сніг. Погана пора, хотілося до житла, де сухо і тепло. Проте щось примусило мене зупинитися біля однієї із припаркованих на тротуарі машин. Скло машини з одного боку було розбите, і власник вирішив цю проблему, заліпивши ушкоджену ділянку поліетиленом за допомогою скотчу. Дурень, у Сема колись була така сама проблема з машиною, він теж так заліпив розбите скло скотчем, проте з цього нічого не вийшло — ліпи не ліпи, а розбите не склеїш. Я постояв ще пару хвилин перед машиною, а потім пішов далі, мерзлякувато піднявши комір.

Вранці наступного дня мене розбудив Сем.

— Вставай, — коротко сказав він, торсаючи моє плече.

— Щось сталося?

— Зараз будемо виїжджати.

— Куди?

— Постріляємо трохи.

— Я вам точно потрібний?

— Так, звичайно. Як же без тебе, — засміявся Сем.

Я почав повільно збиратися. Поснідавши, я, Грінспен та Сем вийшли надвір. Віці було сказано, що ми плануємо заїхати на СТО, здається вона нічого не запідозрила.

— Пістолета хоч взяли? — перепитав я хлопців, коли ми сіли у машину.