Розділ без назви (1)

— І тому треба було пришити того, хто ці гроші вкрав? Та ти справжній герой якогось американського вестерну.

— Так, — кивнув я. — Мабуть справді дещо схожий. Лише з тією невеликою різницею, що я так і не пришив головного злочинця.

— Добре, — підняла застережливо руку Тоня. — Можливо, щодо дороги і всього іншого ти правий. Навіть швидше за все правий. Але скажи мені — для чого все це зводити до елементарного вбивства, від якого, зрештою, в останню хвилину ще й відмовитися?

— Інших шляхів поквитатися з ним я тоді не бачив. У нього тут — я показав свій кулак — було все — і суди, і міліція, і прокуратура. До речі, сьогодні все так само. Щодо того, що я відмовився від своїх намірів — це неправда. Ти чудово знаєш, що я просто не встиг цього зробити, мені не дали…

Тоня засміялась:

— А хочеш знати, що я думаю? Що насправді ти його і не хотів вбивати. Спочатку може й хотів, але потім передумав.

— Чому ти так вирішила?

— Хотів би — зробив.

— Там була охорона.

— Так, знаю. Охорона, яка начебто не дала тобі скористатися ножем… Все правильно. Але… Не знаю які аргументи для цього навести, але ти не вбивця. І ніколи ним не будеш.

— Ти помиляєшся…

— На жаль, ні.

— Чому на жаль?

— Тому що краще б ти його вбив, — сказала напрочуд тихо Тоня.

— Що?..

— Те що чув. Я могла б пробачити тобі всі твої метання чи помутніння, все що ти чудив тоді і зараз, проте я не можу пробачити тобі одного…

— Що я його не вбив?

— Саме так, — кивнула Тоня.

— Чому? Невже він справді таке чудовисько?

Тоня знизала плечима: