Розділ без назви (1)

— Просто є люди, яким би краще не народжуватись… І історія наших з ним стосунків тут ні до чого. Майже ні до чого. За цей час я бачила дещо… Як він вчиняв з іншими людьми… До речі, він так само обіцяв вчинити і зі мною… Одне слово, шкода, що ти його тоді не вбив.

— Зараз ти говориш, як деякі мої друзі.

— Як цей, як його — Грінченко?

— Так, можливо, як він.

Тоня уважно глянула на мене:

— Слухай, Андрію, мені здається чи ні?

— Що саме?

— Ти боїшся за нього? Що його пришиють?

— Не кажи дурниць. Як я можу боятися за нього. Після всього.

— Чому ж ти тут?

— Невже ти не зрозуміла? Я боюся, аби тебе не вплутали у все це. Розумієш — я боюся за тебе.

Тоня взяла мене пальцями за підборіддя, намагаючись зазирнути в очі.

— Яке ж ти брехло, Андрію. Якщо ти так піклуєшся за мене, то де ти був увесь цей час? Де ти пропадав всі ці роки?

— Ну… — запнувся я. — Якби я не знав, що ти з ним, я був би з тобою.

Наступної миті мені здалося, що Тоня зацідить мені добрячого ляпаса. Проте вона стрималася.

— Ти знаєш, чому я була з ним, — тихо сказала вона.

— Чому була весь цей час? Невже він тримав тебе коло себе насильно всі ці роки?

Тоня опустила голову, якийсь час мовчала, згодом заговорила:

— Добре, я розкажу тобі. Зрештою, ти сам, певно, хотів почути це. Так ось, я залишилася під сильним враженням від моєї першої зустрічі з ним. Він здався зовсім не таким, яким я його уявляла. Інакшим. Ми з ним досить довго спілкувалися, я довго розказувала про тебе, про те, що з тобою робилося останнім часом, і він слухав, практично не заперечуючи, а потім сказав, що подумає над усім цим. А за кілька днів, коли я вчергове пішла до міліції, мені сказали, що тебе ось-ось випустять. Звичайно, це був він. Звичайно, я не могла не подзвонити йому і не подякувати…

— І подякувала?..