Розділ без назви (1)

Ми спустилися, не сказавши одне одному жодного слова, і лише, коли сіли в машину, я порушив мовчанку:

— Двадцять днів, — мовив я, відкинувшись на сидінні.

— Що — двадцять днів?

— Петрович сказав, що я маю займатися цією хернею три тижні. Тобто двадцять один день. Зараз вже минуло майже півдня. Вважай, мені ще лишилося лише двадцять днів.

Сем якось прикро на мене глянув:

— Ти б краще не рахував дні, — мовив він.

— Чому?

— Тому що ніхто з нас не знає, що трапиться завтра. Коротше кажучи, поїхали далі. Сьогоднішній день, між іншим, ще не закінчився.

До кінця дня ми встигли побувати ще у кількох людей, проте я й далі перебував під враженням від цієї першої у моєму колекторському житті зустрічі. Настрій у мене від того всього лише погіршувався. Семен, крім розмов з клієнтами, практично нічого не казав, лиш сердито сопів, коли після чергових відвідин сідав у машину. Нарешті, майже о п’ятій вечора мене це все по-справжньому дістало і я запропонував Семенові піти чогось випити. Семен одразу ж погодився.

Ми мовчки сиділи за барною стійкою. Кожен думав про своє, хоча, можливо, ми просто вже забагато випили:

— Пішли звідси, провітримося, — раптом запропонував Сем, ставлячи на стіл вже порожній кухоль з-під пива. Ми вийшли на вулицю. Зовсім поряд був оглядовий майданчик, з якого відкривався непоганий краєвид на нічне місто. Туди й подалися. На майданчику майже не було людей, ми стояли ледь похитуючись від випитого і дивилися вниз на блимаюче вогнями місто. Неговіркий Семен після добрячої порції алкоголю розбалакався, вочевидь його тягнуло поділитися зі мною своїми думками.

— Ти сам звідки? — спитав Семен.

— Ну як тобі сказати… Народився не тут, але живу в цьому місті стільки, що іноді навіть забуваю, що я не звідси…

— Я теж не тутешній, — відповів на єдину почуту з моєї відповіді фразу Семен.

— І звідки?

— А неважливо, — махнув рукою він. — Там вже зараз практично нікого не лишилося.

— Якісь родичі?

Семен ще раз махнув рукою:

— Горілка їм родич…

Я вирішив дещо змінити тему розмови: