Розділ без назви (1)

— А ти що — суд? Здається, ні в кого з нас нема повноважень судити когось чи виносити вирок.

— Андрію, одному з тих, хто був уповноважений виносити вирок, ти буквально кілька тижнів тому хотів завдати тяжких тілесних ушкоджень, якщо ти пам’ятаєш…

— Ну не всі ж такі…

— Всі, тому що це система. Це система, у якій ми живемо. Люди у світі ходять по землі ногами, ми ж ходимо по цій землі на руках. Ось нам це і треба виправити…

— А чому саме нам? Чому саме ми це маємо робити? І саме у такий спосіб?!

— Тому що один хлопчик, з яким ти познайомився кілька тижнів тому за сотню кілометрів звідси, лежить зараз з проламаним черепом! Я нагадаю — його звати Володя. Володька. Ми були у нього на минулому тижні — його життя під загрозою. І його немає кому провідати — батько під слідством і лежить у тюремній лікарні з вогнепальними пораненнями, а мати сидить з його однорічним братиком. Ось тому, Андрію.

Я видихнув:

— Гриню, нагадую — ти хочеш вбити людину. Хоч би якою вона була…

— Він не людина, — раптом встряв у розмову Сем, який до того мовчав. — Він нелюдь.

— Розкажи йому, Семе, — звернувся до нього Грінспен.

Сем похмуро кивнув.

— Так, звичайно, я розкажу.

І чомусь відвернувшись до вікна, він почав повільно розповідати, час від часу роблячи паузи, ніби добираючи потрібні слова:

— В дев’яностих я — вже не такий юний і не такий перспективний, як колись, спортсмен, зустрів свого давнього знайомого, також спортсмена в минулому, який на той час займався якимсь бізнесом. Коротше кажучи, він узяв мене до себе охоронцем. Я тоді вважав, що мені дуже пощастило, оскільки робота була не надто обтяжливою, а зарплатня, як на той час, — пристойною. І все було б добре, якби він не обзавівся діловими партнерами, серед яких був і цей… Я його добре пам’ятаю — завжди такий усміхнений пунктуальний хлопчина з хорошою пам’яттю. Він мені чомусь від початку не сподобався — якийсь занадто правильний був, підозріло правильний. До мене доходила певна інформація про нього. Я не надто вірив, але почав його остерігатися, як то кажуть, береженого Бог береже. Одного разу у нас мала бути пристойна гулянка, замовили, як на ті часи, шикарний ресторан. І ось гуляємо, горілку п’ємо, з дівчатами танцюємо, аж тут мені якось не по собі стало. Накрило мене: ось не можу тут бути — і все. І я вийшов надвір покурити. Як зараз пам’ятаю, саме дощ ішов, надворі нікого не було. Я витягнув цигарки, а виявилося, що запальничку комусь віддав. І тут з-за моєї спини з’являється рука з запальничкою, і клац — вогник. Я повертаюся, а це він. Стоїть, посміхається. Мені ще більше не по собі стало. Подякував за вогник, розговорилися про те, про се. Потім він мені на цигарку показує та й каже — о, ви вже докурили, заходьте всередину, а то тут ллє як із відра, а я один дзвінок зроблю і теж підійду. Повертаюся назад до будинку, а на мене знову щось ніби навалюється, чесно, досі не знаю, що це було, наче чуйка якась. Отже, замість йти одразу до зали, я пішов у туалет — умитися. І ось — до сих пір іноді сниться — повертаю кран, набираю пригорщу води, плескаю собі в обличчя, дивлюсь у дзеркало, і тут бабах! — так що дзеркало, в яке я дивився, тріснуло. Одразу світло після того вирубилося, все в пилюці, вибігаю з туалету, біжу в темряві коридором до зали, де проходить святкування, а там просто якась кривава мішанина — скалічені тіла, крики, зойки, кров… Мого працедавця вже не було в живих… А знаєте, яка потім офіційна версія була? Вибух побутового газу. Балон на кухні вибухнув, причім на кухні всі чомусь живі лишились, а в залі просто каша… Серед тих, хто святкував лише двоє неушкоджених залишилося — я і він. А за місяць він став правонаступником усього бізнесу мого знайомого. Я тоді подумав про все це — і вирішив тихенько змитися. Так після цього його і не бачив. А ось зовсім недавно сидів без роботи, тут мені дзвонять, запрошують на роботу, кажуть, що десь бачили моє резюме. Ну я звичайно пішов, думаю, холдинг як холдинг, я ж не знав, що він — його власник. І тут бац! — у Загорулька на стіні — знайоме обличчя на фотці. Потім з’ясовую, що він і є власник. Ну я трохи подумав звичайно, але потім вирішив, що минуло вже досить багато часу, та я йому напевно вже не страшний, може й забув, а може ніколи й не взнає, що я на нього працюю — банк же величезний. Коротше кажучи, отака ось історія…

— Ось такий чудовий збіг, — підсумовуючи сказав Грінспен. — У нас просто вимальовується справжній клуб поціновувачів власника холдингу. Ну, звичайно, за певними винятками. — Грінспен на мить замовк, уважно глянувши на мене, після чого продовжив дещо іншим тоном. — Андрію, я погоджуюсь — у тому, що ти говорив, є сенс. Законність, мир, гуманізм. Але не зараз і не тут. Тож вибач. І дякую, що ти повернувся. Очевидно, ти хотів нас врятувати. Дякую тобі за це. Але нас не треба рятувати. З нами все буде добре.

Я усміхнувся:

— Ти помиляєшся, Гриню. Хочу тебе розчарувати — я не приїхав вас рятувати. Я приїхав бути з вами.

Грінспен здивовано звів брови:

— Он як? Мені чомусь здалося, що ти засуджуєш те, що ми збираємося зробити.

— Так, я проти. Це божевілля. І колись я через все це вже пройшов. Може саме тому я і хочу бути зараз з вами.