Розділ без назви (1)

— За неї, — показав у бік Віки Семен.

А вона танцювала і танцювала. Та ось вона ніби наштовхнулася на невидиму стіну, зупинилась і почала осідати на землю так, ніби останні сили залишили її. Сем підхопив її на руки і поніс у будинок.

Ми лишилися з Грінспеном удвох.

— Віка дуже гарна дівчина, — сказав він.

— Так, Сему з нею справді пощастило, — погодився я.

Грінспен налив нам обом з пляшки, яку ми прихопили з дому. Здається, це було червоне сухе.

— Ти й далі сердишся на мене, що я вдарив цього лікаря? — спитав він.

— Це було жорстоко. А головне — для чого? Реально, ми могли б приперти їх до стіни законним шляхом.

— Законним шляхом? — перепитав Грінспен. — Андрію, ти просто не можеш уявити, скільки разів я намагався вирішувати подібні справи законним шляхом. Скільки сил і нервів я витратив на цей законний шлях. Хочеш знати який результат?

— Так, цікаво було б дізнатися.

Грінспен по-особливому, з прикрістю, глянув мені у вічі і піднісши свою руку на рівень моїх очей, склав вказівний і великий пальці у вигляді овалу.

— Зеро, — мовив він. — Мій результат — зеро.

— Я не вірю…

— Цю систему, — перебив він мене, — законним шляхом не зламати, тому що закон теж став складовою цієї системи. Андрію, ніколи не кажи, що я був жорстоким, чи робив щось не так. Я робив і роблю те, що треба зробити.

Він підняв руку, в якій тримав келих, і одним махом випив вино.

— Гадаю прийшов час сходити в магазин, — мовив я. — До ранку ще далеко.

— Я навіть знаю, де тут близько цілодобовий, — додав Грінспен.

Прокинувся від дикого головного болю. А коли надсилу відкрив очі, то зрозумів, що в машині і кудись їду. Ще кілька хвилин моєму затуманеному болем мозкові знадобилося, аби збагнути, що машина Семенова, а сам Сем із Грінспеном сидять спереду.

— Якого милого? — майже прошепотів я навдивовижу хрипким голосом.

— Тихше… — приклавши пальця до вуст, ледь чутно промовив Сем, на секунду обернувшись до мене. — Грінченко спить.