Розділ без назви (1)

— Я хотів би провести з вами попередню бесіду перед тим, як звертатися до суду, — відповів Грінспен.

— Ну, власне, ми все вже вчора проговорили, і, зрештою, у нас теж є юрист, і вам краще буде переговорити саме з ним.

— Можливо й так, але я хотів би з’ясувати деякі аспекти цієї справи саме у вас.

Лікар стояв, схрестивши руки. На його вустах продовжувала грати ледь помітна усмішка.

— Здається, вчора я досить вичерпно пояснив, що в даній ситуації ми не винні. Висновки нашого лікуючого лікаря, прописані ним рекомендації щодо лікування були зроблені на фаховому рівні і відповідали тій ситуації з перебігом патології…

— Якої потім не виявилося…

— Яка, вочевидь, була локалізована, а потім і ліквідована завдяки нашим фаховим діям…

Грінспен зітхнув, потім спитав тихо, спокійним голосом, так, наче мова йшла про незначну річ:

— Скажіть, чому ви їх прикриваєте?

Вуста головлікаря, здається, трохи сіпнулися, проте ледь помітна усмішка так і не щезла.

— Будь ласка, будьте акуратні, добираючи слова. Ви не дитина. Тому пам’ятайте, будь ласка, в якому світі живете.

— Мені здається, ви справді непоганий лікар, у вас навіть руки справжнього хірурга, чому ж ви це робите? — спитав Грінспен дивлячись просто у вічі лікарю.

Очі головлікаря зблиснули якимось невідомим до цього блиском.

— Я ні-ко-го не при-кри-ва-ю, — мовив він по складах. А потім додав з якоюсь гидливістю в голосі, наче був вимушений говорити з людиною, яку він глибоко зневажав. — А зараз зробіть таку ласку — залиште цей кабінет. Не примушуйте мене кликати когось, аби вас звідси просто викинули.

— Але я хотів би показати вам дещо, — не вгавав Грінспен.

— Покажете моєму юристові, — відрізав лікар. — До побачення.

На цих словах він відвернувся від нас до столу і знову почав перебирати папери. Грінспен відкрив свій портфель і, напружено сопучи, почав у ньому порпатися. Це продовжувалося якусь мить. Далі події розвивались у пришвидшеному темпі. Він блискавично витягнув те, що шукав, і в кліп ока опинився за спиною лікаря. І в цей момент я розгледів, що в руці у Грінспена був… молоток. Міцний, важкенький молоток із Семової майстерні. І ще не встиг я до кінця зрозуміти мету, через яку зараз у цій лікарні, в цьому кабінеті, Грінспен замість документів витягнув молоток, як він зі всією силою, наче забивав неслухняний цвях, опустив молоток на руку головлікаря, що досі перебирав папери на столі. Здається, мені вчувся хрускіт кісток пальців, що ламалися. Лікар закричав від болю. А Грінспен обернувся до мене і гукнув:

— Тікаймо!

І ми рвонули з місця. Рвонули так, наче за нами гналася вся лікарня, перекинувши у дверях секретарку, яка заверещала з переляку високим фальцетом. Ще пару секунд —і ми не зчулися, як опинилися перед Семовою машиною, в яку й заскочили з розгону.

— Рушай! — закричав не своїм голосом Грінспен, і ми рвонули з місця.