Розділ без назви (1)

— Оптимісти, — гмукнув Грінспен.

— Ти щось знаєш? — спитав ураз спохмурнілий Сем.

— Конкретно нічого. Але я знаю, як зазвичай ці справи закінчуються…

— Гриню, давай ти не будеш заражати нас своїм песимізмом, — подав я голос. — Сьогодні і так був реально важкий день.

— Добре, добре, — замахав руками Грінспен. — Я ж нічого. Просто не хочу, аби через тиждень ви були прикро розчаровані…

— От давай цей тиждень проживемо, а далі подивимось, — відрізав Сем.

Рівно за тиждень у той самий час ми втрьох — я, Сем і Віка — мовчки, без жодного звуку, з понурими головами заходили на обійстя. Грінспен так само зустрічав нас біля входу, цього разу з німим запитанням ув очах. Проте ніхто не поспішав прояснити йому ситуацію.

— Семе, поясни, де в лікарні можна було порвати рукав? — спитав Грінспен.

Семен нічого не відповів, лише мотнув головою та промимрив щось злісно.

— Рукав порвали не в лікарні, а вже в міліції, — відповіла Віка.

— А що ви робили в міліції, можна дізнатися? — спитав, усміхнувшись, Грінченко.

Сем трохи вийшов з берегів, ну і я теж.

— Крику було достатньо, — докинув я. — На щастя до серйозного рукоприкладства не дійшло, та й міліція була поряд…

Грінспен похитав головою:

— Отже, вас таки послали?

— Ну можна і так сказати, — знизав я плечима.

— Цей прохіндей, головлікар, сказав, що діагноз був встановлений правильно! — майже прокричала Віка.

— Он як, — кивнув Грінспен з виглядом людини, яка ніколи не помиляється.

— Вони всі там пов’язані! — ще з більшим запалом, ніби наново переживаючи нелегкий день, прокричала Віка.

— Гриню, — сказав якомога спокійніше я. — Ти можеш порекомендувати якихось юристів, які могли б виступити у цій справі на нашому боці?