Розділ без назви (1)

— Ну от, зрештою, і все, що я хотів сказати. Я, мабуть, піду, — сказав Грінспен, розвертаючись, аби йти. Очевидно він передбачав, що станеться далі, проте, певно, не очікував, що суддя виявиться аж таким прудким. Буквально в один момент він зірвався з місця, схопив Грінспена у ведмежі обійми, стиснув, а потім кинув об землю. А наступної миті почав щодуху молотити лежачого Грінспена ногами. Звичайно, мені з Семом нічого не лишалося, як кинутися на допомогу другові. Сем провів кілька ударів у тулуб і голову судді, проте це не справило належного ефекту. Подібний до розлюченого вепра, суддя лише коротко рохнув і, струснувши головою, пішов у наступ на Сема. Я саме опинився у нього збоку, чим і скористався. Схопивши стільця, що був під рукою, я щосили вперіщив ним суддю по спині. Дерев’яний стілець розлетівся на друзки, проте так і не похитнув цього монстра. Суддя з дивною для своїх кондицій швидкістю обернувся до мене і провів прямий удар в обличчя. Я опинився на підлозі. Коли за кілька секунд я прийшов до тями і підняв голову, то побачив Грінспена, що, витираючи кров з обличчя, повільно вставав з долівки, а позад нього, люто стискаючи одне одного в обіймах, каталися по підлозі суддя та Сем. Якоїсь миті останній опинився зверху, чим одразу ж скористався, почавши завдавати методичних ударів судді по обличчю. Потім до них, ковиляючи, підійшов Грінспен, аби з усіх сил, на які був спроможний, заїхати судді ногою по ребрах.

— Це тобі за Володю, — мовив він. Потім розвернувся, аби йти, але в якийсь момент передумав, знову підійшов до судді і ще раз заїхав йому ногою.

— А це тобі за мене, — додав він, після чого махнув рукою Сему. — Пішли, йому, здається, досить.

Сем неохоче підвівся з виглядом злого собаки, у якого забирають улюблену кістку. Суддя, здається, лежав уже у відключці, обличчя було геть заюшене кров’ю.

— Хлопці, я дуже дякую вам, що ви втрутилися, — мовив Грінспен, прикладаючи хустинку до свого розбитого носа.

— Пусте, — махнув рукою Сем. — Пішли звідси.

Коли ми вийшли на вулицю, то просто в дверях зіштовхнулися з переляканим водієм, який нарешті у себе в машині почув шум бійки. Зрештою, він цілком логічно вирішив нас не зупиняти, і ми без перешкод дісталися до нашої машини. Ще за п’ять хвилин ми були на місці, де на нас чекав Володя. Ми вибралися з машини, а Грінспен поспішив відзвітуватися перед хлопцем.

— Малий, ми все зробили, — сказав він, і додав: — Все зробили так як треба.

— Ви його вбили? — спитав хлопець.

Запала мовчанка. Вочевидь, це запитання захопило всіх нас зненацька. Грінспен опустив руки і заперечно, якось сумно похитав головою.

— Ми не вбили його. Можливо й даремно… Але йому непереливки зараз. Дуже непереливки.

— І він знову буде судити колись?

— Можливо, колись… Але найближчим часом точно ні.

— А мій тато не зможе вже нормально працювати ніколи…

— Послухай малий, ми зробили все, що могли, — не витримав Сем. — Зрозуміло? Все, що могли. І ми не обіцяли тобі, що вб’ємо його.

Малий затих, його погляд враз став якимось відстороненим, наче він дивився крізь нас.

— Значить, він вб’є нас, — сказав він тихо і спокійно, наче просто констатував факт.

— Ну звідки ти це взяв? — перепитав його Грінспен.

— А він це якось сказав. Попросив нам передати.

— Малий, тепер все буде інакше, — спробував втішити його Грінченко.