Розділ без назви (1)

— Що, що сталося? — спитала перелякано Віка.

— Цей псих розфігачив молотком руку головлікарю! — закричав я не своїм голосом.

— Що?! — в один голос спитали Віка з Семом.

— Він витягнув зі свого портфеля твій молоток, Семе, і з усього маху вгатив ним по руці цьому лікареві! — продовжив я.

— Нічого собі, — протягнув Сем. — Це правда? Гриню, що трапилося?

Грінспен зітхнув:

— Ну в принципі Андрій розказав майже все…

— Ти реально розбив йому руку?

— Ну так. Шкода, що не дві…

— І що тепер буде? — спитала Віка.

— Нічого особливого. Місця нашого проживання вони не знають. А головлікарю скоро буде не до цього.

— Чому?

— Я отримав базу хворих цієї клініки. Попросив декого, мені й злили. Ось тепер по всій цій базі я надішлю повідомлення про те, що у цій лікарні займалися шахрайством. Розкажу про нашу історію і назву прізвища — і головного лікаря, і тих, хто тобі, Віка, безпосередньо ставив діагноз. І запропоную пацієнтам перевіритись в інших лікарів — і щодо діагнозів, і щодо лікування. Думаю весело буде…

— Можливо тоді можна було б обійтися без молотка? — вставив я.

— Ні, Андрію, не можна було. Без молотка ніяк, — похитав він головою.

— Ти справді псих, Гриню, — усміхнувся Сем.

— Ти навіть не здогадуєшся який, — засміявся Грінспен.

По приїзді додому всі якось одночасно вирішили напитися. Віка досить швидко накрила на стіл, а одного мого з Семом походу у найближчий магазин виявилось задосить, аби уповні забезпечити нас усіма можливими видами спиртного. Вочевидь нами володіло бажання напитися до безтями. Ми пили коньяк, горілку й вино, не вельми переймаючись завтрашнім днем. Не дивно, що за якихось півгодини всі вже були добряче напідпитку. Тому, взявши з собою келихи і пляшчину якогось алкоголю, висипали з хати подихати свіжим повітрям. Надворі сутеніло і було по-осінньому прохолодно. Раптом десь знадвору почулася танцювальна музика, і Віка, скинувши з себе вовняну ковдру, яку вона прихопила з будинку, пустилася в танок. З неба лилося холодне місячне сяйво, Віка у тоненькій блузці танцювала посеред двору, а ми утрьох невідривно дивилися на неї, наче на якусь казкову істоту. Та вона і направду видавалась неземною істотою, в білій блузі і з розпущеним волоссям, ідеально виконуючи танцювальні па в місячному світлі під невідому музику.

— Дякую, — раптом ледь чутно промовив Сем, повернувшись до Грінспена.

— За що? — стенув плечима Грінспен.