Розділ без назви (1)

Швидко проскочивши по трасі ще десь півтори сотні кілометрів і трохи попетлявши бічною дорогою, ми таки знайшли село, яке шукали. Проте, коли до нього лишалося буквально кілька кілометрів, Грінспен, знову нічого не пояснюючи, попросив зупинити машину. Ми зупинилися край дороги, навколо куди око сягало розляглися безмежні сірі осінні поля. І лише з того боку, де зникала дорога, можна було розгледіти далекі і такі ж сірі будівлі села, до якого ми їхали.

— Слухай, Гриню, якого милого ми зупинилися посеред чистого поля? — подав голос я.

— Зачекай, — коротко відповів Грінспен.

Враховуючи маломовність Грінченка, нам не лишалося нічого іншого, як, вибравшись з машини, чекати. Ми мовчки стояли і споглядали сумний пейзаж, аж раптом Грінспен показав пальцем кудись у бік села. Подивившись туди, ми побачили на виднокраї маленьку фігурку, що швидко наближалася до нас. Коли подорожній був вже близько, можна було побачити, що це хлопчина років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. Він щодуху біг до нас, не дуже дивлячись під ноги, тому час від часу зашпортувався, але продовжував бігти, не зупиняючись. Нарешті порівнявся з нами і хотів відразу заговорити, але не зміг, бо почав голосно відсапуватися після бігу.

— Та не спіши, віддихайся, а то ще серце з грудей вискочить, — зауважив Сем.

— Ви Грінспен? — важко дихаючи перепитав хлопчина.

— Ні, — похитав головою Сем і, показавши пальцем на Грінченка, додав. — Ось він.

— Так, це я — Грінспен, — кивнув головою він. — А ти, я так розумію, Володя?

— Да.

— Ну що ж, приємно познайомитися в реалі. А це мої друзі — Андрій та Семен, вони погодилися допомогти нам у цій нелегкій справі, — після останніх слів Грінспен коротко реготнув.

— Драстуйте, — привітався хлопець з нами.

— Він вже там? — по-діловому спитав його Грінспен.

— Має ось-ось приїхати, — відповів хлопець.

— Ну що — пішли? — запропонував Грінспен.

— Гриню, а може ти докладніше поясниш — у чому саме справа? — м’яко спитав його я.

— У чому справа? Добре, слухайте. Ви ж пам’ятаєте за яких обставин ми з вами познайомились? Полишивши роботу у банку, я почав допомагати його нещасним клієнтам. Одного разу я наштовхнувся на один вже доволі типовий для нашого часу випадок — банк забирав землі у одного фермера, до речі, батька цього хлопця.

— Ми вирощували пшеницю. А вони забрали нашу землю. І забрали тоді, коли ми вже на ній посіяли, — докинув своє Володя.

— Я звичайно встряв у цю справу, — продовжив Грінспен. — Почалися суди-пересуди, і, зрештою, суд виніс абсолютно невиправдане рішення. На користь, звичайно ж, банку. Я планував подавати апеляцію, але тут трапилася абсолютно дика річ. Цього фермера підстрелили. І знаєте, хто це зробив? Суддя.

— Батько сказав, що жінка судді курва… — встряв Володя.

— Ну от — молоде покоління майже все і розказало, — весело хекнув Грінспен. — Вони десь випадково здибалися, суддя поводився досить по-хамськи — тут вже всі до цього звикли — зачіпав Володіного батька, який, у свою чергу, не стримався і сказав дещо про його дружину…