Розділ без назви (1)

Сем повільно видихнув. Видихнув так, наче до того він просто не міг дихати. Після чого підійшов і поцілував Віку в чоло.

— Таки є Бог на небі.

— На небі, — кивнула вона. — Але мабуть не тут.

— Що ти маєш на увазі?

— Свій попередній діагноз. Він дорого мені коштував. І я кажу не про гроші. Весь цей час я жила мов у пеклі…

— Ти, до речі, ніколи не казала, хто тобі його поставив.

— Один лікар з однієї лікарні…

— Казковий ідіот.

— Я почула й іншу версію…

— Яку? Кажи, не тягни!

— Не кричи! І заспокойся. Мені досить прозоро натякнули, що причина цього діагнозу може бути не чиясь непрофесійність, а зовсім інше — гроші. Лікар, що поставив мені цей хибний діагноз, просто хотів розкрутити мене на гроші…

І саме в цей момент Віка заплакала. Я ніколи до того не бачив, як вона плаче, і майже ніколи, щоб вона була чимось всерйоз засмучена. Все носила у собі, іноді здавалося, що ми ніколи не побачимо її сліз, але цей день таки настав.

Сем брутально вилаявся. Певно я зробив те саме. Потім Сем обійняв її, щось тихо говорив, заспокоював, а потім якось по-особливому спокійно спитав:

— Слухай, а в якій лікарні цей твій лікар працює?

В обід того ж дня ми вже сиділи в приймальні головного лікаря шпиталю, де Віці було встановлено хибний діагноз.

— Так, звичайно, ми розберемося в усьому, — голос головного лікаря діяв як заспокійливі ліки. — Буде проведено всебічну перевірку цього факту…

Головлікар, красивий високого зросту чоловік, навдивовижу чемний розумака, пальцями хірурга натиснув якісь клавіші на комутаторі і назвавши кілька прізвищ, запросив зайти до кабінету. А нам пояснив: викликані лікарі ввійдуть до складу комісії, яка має розслідувати всю цю історію з помилковим діагнозом. За кілька хвилин всі медпрацівники були в кабінеті головлікаря, і ми нормально з ними поспілкувалися, коротко переповівши їм свою історію і відповівши на їхні запитання. Заключення Грінспенового знайомого справило на них неабияке враження. З’ясувавши всі деталі, ми домовились зустрітися за тиждень, аби дізнатися результати проведеного комісією розслідування. Втомлені і задоволені, ми поїхали додому, де на нас вже чекав Грінспен.

— Як успіхи? — спитав одразу Грінспен.

— Гадаю він сяде, — впевнено відповіла Віка.

— Ну я не був би аж таким оптимістом, але йому таки загрожують серйозні неприємності, — додав я.