Розділ без назви (1)

— Чомусь завжди вважають — якщо звільнити шахтаря чи металурга, то вони можуть спровокувати якісь соціальні заворушення, а якщо викинути з роботи банкіра, то нічого не буде…

— Ти потрапив під скорочення? — не вгавав я.

— Офіційне формулювання було саме таким. Хоча, мабуть, причина полягала в іншому. Власне, це я сам спровокував своє звільнення. Просто якось прийшов до одного цікавого висновку…

— Що твоя зарплата маленька? — засміявся я.

— Ні, — серйозно похитав головою Грінспен. — Я зрозумів, що не тих ми вважали боржниками…

— Он як. Це цікаво.

— Ми всі маємо платити свої борги. Так?

— Так, — з готовністю підтвердив Сем. — Я теж завжди про це кажу.

— От і чудово, — вів далі підбадьорений Грінспен. — І як все геніальне — це просто. Але проблема в тому, що хтось платить, а хтось — ні.

— Абсолютно точно! — майже прокричав Сем. — У світі дохріна сучих синів, які вважають, що вони найрозумніші, і що вони нікому нічого не винні!

— А я скажу навіть більше, — вперше від початку цієї бесіди Грінченко усміхнувся. — У світі надзвичайно багато сучих синів, як сказав Семен, які вважають, що не просто нікому нічого не винні, а що переважна більшість винна їм. І проблема саме у тому, що з цією цільовою групою майже ніхто не працює. Особливо у нас.

— І ти вирішив стати таким собі Робін Гудом, вирішив, що саме тобі випала честь боротися з вселенським злом? — перепитав я.

— Ну ти, звичайно, перебільшуєш, але в цілому сказав правильно, — кивнув Грінченко.

— А дозволь тебе спитати — чому ти думаєш, що саме цим ти повинен займатися?

Грінченко знизав плечима:

— Ну очевидно така моя кредитна історія. Кожен з нас має свою кредитну історію. У мене вона така.

— Глобально, — сказала Віка.

— Кожен з нас має свою кредитну історію, — повторив Грінспен. — Просто дехто про це забув…

Він сидів переді мною, невисокий на зріст, худий та нервовий, із загостреними рисами обличчя, нова та незнана людина, абсолютно неподібний до того переляканого бандитами хлопчини, який закарбувався у моїй пам’яті після першої зустрічі. Якби мені треба було охарактеризувати його одним словом, то це було б слово «шибздик» — людина, як на мій розсуд, що беззастережно вірить у якісь химери і йде за ними до кінця.

Можливо, тому що був вихідний день, чи через особливий настрій, що заволодів усіма нами, але ми не зчулися, як докінчили Грінченкову пляшку. І ніби у всіх водночас позривало дах, ми разом заговорили, закричали, перебиваючи, майже не чуючи один одного. У буфеті знайшлися залишки якогось алкоголю і святкування тривало. Віка почала танцювати під музику з компа, Грінспен вився навкруг неї, за ним пішов у танок Сем, але одразу перечепився і всією своєю масою гепнувся на стілець, розтрощивши його ущент. Це призвело до ще більшого сплеску веселощів. Очевидно, що продовження бенкету було логічним. Грінспен запропонував поїхати до нього додому. За його словами, він мешкав у приватному будинку на одній з міських околиць. До того ж, якщо вірити Грінспену, у нього мав бути непоганий запас спиртного, а ще виникла ідея насмажити шашликів. Звичайно, як це завжди буває у таких випадках, поки дісталися до Грінспенового житла, накал веселощів спав і смажити шашлики вже нікому не хотілося, і до всього вже вечоріло. Тому ми, стомлені і п’яні, розташувалися на майданчику перед будинком, попиваючи хто каву, хто пиво. Зрештою, розмова втратила будь-який логічний зв’язок, а моя чергова бляшанка з пивом впала на землю. Для мене це стало кінцем вечірки, оскільки я більше нічого не пам’ятав.