Розділ без назви (1)

— Це наш… гм, знайомий, — дещо сконфузився Сем.

— Ваш вдячний знайомий, — мовив Грінченко, вже проходячи на кухню та ставлячи пляшку на стіл.

— Одне слово, — вирішив я внести ясність, — пан Грінченко — це саме та людина, з якою пов’язані останні зміни у нашому житті…

— Дайте вгадаю — це той хлопець, якого ви врятували? — спитала Віка.

— Так точно, — гречно вклонився Грінченко. — Антон Грінченко, власною персоною.

— Я чомусь думала, що ви вищий, — усміхнулася Віка.

— Так багато хто думає, — кивнув головою Антон. — Але насправді люди потім усвідомлюють, що так воно і є.

— Годі балакати, — пробурчав Сем. — У нас взагалі склянки нормальні для віскі є?

— Гриню, давай будемо на ти, добре? — мовив Сем розтягуючи слова і трохи запинаючись від випитого. — До речі, до тебе можна так звертатися — Гринь?

— Називайте мене краще Грінспен, — так само запинаючись відповів захмелілий Грінченко.

— Цікаво, — спитав я. — А чому саме Грінспен? Здається так звали колишнього голову Федеральної резервної системи США? Алан Грінспен, чи не так?

Грінспен широко посміхнувся:

— Саме так. Ну прізвища чимось співзвучні. До того ж, я вважаю його найбільш знаковою людиною нашої епохи. Алан Грінспен — це людина, перед якою меркне Бен Ладен. Невдаха саксофоніст, що перевернув світ. Він показав людству, наскільки воно тупе. І наскільки жадібне. Хіба він не геній?

— Слухай, а де ти працював в банку, що такий злий? — спитав Сем.

— В департаменті кредитної політики.

— Овва! — вигукнув Сем. — То ми, виходить, майже колеги?

— Ну якщо можна так сказати…

— І чого ж ми не перетиналися?

— Певно тому, що я пішов звідти до того, як ви туди влаштувалися на роботу.

— Думаю, саме тому у Загоруйка і був такий інтерес до тебе, — висловив здогад я. — До речі, чим ти їм так насолив?