Розділ без назви (1)

Він відкрив дверцята машини і я, ховаючись від уже рясного дощу, заліз всередину. Сем теж заскочив до машини. Якусь мить ми сиділи мовчки, струшуючи з себе краплі дощу, потім Сем сказав:

— Тобі Віка привіт передавала.

— Їй теж вітання. Як вона, до речі?

— Надулась на мене. Не хотіла, аби я туди йшов, — Сем кивнув на свою форму.

— Ну що ж, її теж можна зрозуміти.

— А що там у тебе? — перевів розмову Сем.

— Ну, Тоня помалу видужує. Їй, звичайно, дісталося. Але зараз йде на поправку. Планую забрати з лікарні. Думаю, трохи пожити у тому ж райцентрі. Якщо вдасться…

— Ти працюєш десь чи як?

— Частково. Взяв тут одну роботу, дистанційну. До речі, вдячний за ті гроші, що ти скинув на лікування Тоні. Вони були дуже доречні.

— На здоров’я. А що з ним?

Я дістав з-під ніг свій наплічник і дістав звідти грубеньку теку.

— От тут все, що зміг знайти, — постукав я по теці. — Факти з його біографії. Факти, що стосуються його діянь.

— І де ти все це нарив?

— З різних джерел. З відкритих — державні реєстри власності, інформація по тендерах — це все можна знайти у відкритому доступі. Плюс вийшов на одного журналіста — він кілька запитів зробив. Зрештою, воно все на поверхні. З одним його колишнім співробітником поспілкувався… Зрештою, він не дуже й дбав, аби щось прикрити. Ніби у нього все схоплено намертво…

— Так воно і є. І куди тепер з цим?

— У прокуратуру. Зараз вже інші часи, Семе. Не можна так просто взяти і примусити людей мовчати. І не можна просто так зам’яти справу.

Сем мовчки похитав головою.

— Яким був ідеалістом, Андрію, таким і лишився. Гроші мають зараз не менший вплив. І зв’язки теж. А у нього є і те, і те. Все буде так само, як завжди. Він знову виплутається.

— Саме тому ми й зустрілися сьогодні, аби цього не сталося чи не так?

Семен ствердно кивнув головою.