Розділ без назви (6)

— Яке дерево стільки витримає?! Каміння зотліє, не кажу вже про людей, вони й гадки не мають… А спорохнявілий пень стоїть, га?

Ратенфенґер розсміявся:

— Ох… молодчина. Логіка бездоганна… і мислиш розсудливо…

Вказівник повернувся до свого первинного стану: Ґай відсахнувся.

— А скажи-но мені, юначе, — голос Флейтиста споважнів. — Знаєш таке слово — «прокляття»?

Ґай знову закоцюб.

— Бачу, знаєш… Що міцніше — дерево чи прокляття?

— Прокляття, — Ґай захрип.

— Правильно, — Ратенфенґер посміхнувся, і Ґай майже зрадів цьому. — Що, поїхали?

Ґай озирнувся і поглянув на дорогу до лісу.

Мальовнича. Така гарна у плямах світла і тіней, зручна, гладенька, чудова дорога…

— Не передумаєте? — перепитав він самими губами.

Супутник похитав головою.

— Що ж, — ще раз прошепотів Ґай.

І хоч як хвилювало його те, що буде, коли машина вломиться посеред лісу, змінити він нічого не міг, бо перші гілляки вже зімкнулися за його спиною.

Звісно, нічого страшного в лісі не було. Хіба що був він надзвичайно густий і темний. Ні галявини, ні стежини — пряма, бездоганно рівна дорога — ні дерево не наважиться впасти, ні кущ вилізти… Чисте полотно, наче кожної ночі тут прибирають…

Ґаю марилися лісовики, зелені і кошлаті, з лопатами і цигарками в дерев’яних губах…

Він дозволив собі трохи розпружитися. Мучився на об’їзді — ні, щоби лісом, навпростець, такою приємною… у всіх відношеннях… дорогою. Господи, що за думки?

Ґай ледве встиг загальмувати — дорогу перетнуло дрібне звірятко.

Безтурботні істоти… Ґай тиснув на ґаз, оглядаючи узбіччя. Безтурботні… Живуть і не думають ні про які прокляття… А я при чому?! Нехай земля ця проклята і всі ми винні… Ні. Проповіді батькові. «Горище»… Ні, «Згарище»… Гм, та чи був ліс? Пожежа. Ліс міг вигоріти… на цьому місці постало селище. От і назва. «Згарище».