— Яке дерево стільки витримає?! Каміння зотліє, не кажу вже про людей, вони й гадки не мають… А спорохнявілий пень стоїть, га?
Ратенфенґер розсміявся:
— Ох… молодчина. Логіка бездоганна… і мислиш розсудливо…
Вказівник повернувся до свого первинного стану: Ґай відсахнувся.
— А скажи-но мені, юначе, — голос Флейтиста споважнів. — Знаєш таке слово — «прокляття»?
Ґай знову закоцюб.
— Бачу, знаєш… Що міцніше — дерево чи прокляття?
— Прокляття, — Ґай захрип.
— Правильно, — Ратенфенґер посміхнувся, і Ґай майже зрадів цьому. — Що, поїхали?
Ґай озирнувся і поглянув на дорогу до лісу.
Мальовнича. Така гарна у плямах світла і тіней, зручна, гладенька, чудова дорога…
— Не передумаєте? — перепитав він самими губами.
Супутник похитав головою.
— Що ж, — ще раз прошепотів Ґай.
І хоч як хвилювало його те, що буде, коли машина вломиться посеред лісу, змінити він нічого не міг, бо перші гілляки вже зімкнулися за його спиною.
Звісно, нічого страшного в лісі не було. Хіба що був він надзвичайно густий і темний. Ні галявини, ні стежини — пряма, бездоганно рівна дорога — ні дерево не наважиться впасти, ні кущ вилізти… Чисте полотно, наче кожної ночі тут прибирають…
Ґаю марилися лісовики, зелені і кошлаті, з лопатами і цигарками в дерев’яних губах…
Він дозволив собі трохи розпружитися. Мучився на об’їзді — ні, щоби лісом, навпростець, такою приємною… у всіх відношеннях… дорогою. Господи, що за думки?
Ґай ледве встиг загальмувати — дорогу перетнуло дрібне звірятко.
Безтурботні істоти… Ґай тиснув на ґаз, оглядаючи узбіччя. Безтурботні… Живуть і не думають ні про які прокляття… А я при чому?! Нехай земля ця проклята і всі ми винні… Ні. Проповіді батькові. «Горище»… Ні, «Згарище»… Гм, та чи був ліс? Пожежа. Ліс міг вигоріти… на цьому місці постало селище. От і назва. «Згарище».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оскол» автора Дяченко С.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (6)“ на сторінці 31. Приємного читання.