Розділ без назви (6)

— До речі, — перервав його Ратенфенґер. — Щодо цієї історії… Ти не хотів би знати, що сталося з пацієнтами?

— Хотів би, — повільно озвався Ґай. — …Знати.

— їхній вчинок мав певні наслідки… А саме — їх було покарано.

— Ким? — механічно спитав Ґай. І одразу схаменувся; Ратенфенґер опустив скло і задоволено сперся на нього ліктем.

— Що, — обережно почав Ґай, — до них знову прийшла недуга?

— Ні, нічого до них не прийшло. Вони самі пішли… пішли в одне місце, про яке я тобі розповідати не буду — але краще би їм просто померти.

Ратенфенґер очікувально замовчав. Ґаю здалося, що він, хлопчисько, зазирнув у темний колодязь, і звідти, з безодні, на нього дихнуло таким холодом і жахом, що руки на кермі змертвіли.

— їх покликали, і вони пішли, — повільно продовжував Ратенфенґер. — Гадаєш, жорстоко?

— Не мені судити, — понад силу вимовив Ґай.

— Не тобі, — погодився Ратенфенґер. — Але я спитав твоєї думки — не ухиляйся.

— Вони були знедолені, бідні… люди, — спромігся Ґай. — Засліплені…

Він позирнув на Ратенфенґера — і затнувся, наче йому заткнули рота. Він виразно побачив, як з очей Строкатого Флейтиста дивиться ХТОСЬ, для кого очі ці тільки прорізи машкари. Мара тривала кілька секунд — коли Ратенфенґер посміхнувся, то знову став собою, і Ґай помітив у нього на лобі навскісний білий шрам.

— Виправдовуєш їх?

Ґай змусив себе не відводити погляд:

— Я… не виправдовую. Але чи такою мірою вони… винні, якою жорстока, здається, їхня… кара?

— «Здається», — передражнив Строкатий.

Пауза в розмові тривала доти, поки фургончик виїхав на узбіччя.

— На дорогу дивився б, — заїдливо мовив Флейтист, і Ґай отямився.

Вони їхали година за годиною; ліс не змінювався, у ньому вирувало життя; хтось перебігав дорогу, чаївся у чагарнику, полював, рятувався, шукав пари. Темними стовбурами стрибали зблиски високого сонця, та жоден з них не міг досягнути землі. Дахом стукотіло гілля, а Ратенфенґер наспівував жартівливих пісень десятирічної давнини, і коментував їх, і заважав Ґаю думати, і, нарешті, досягнув свого — Ґай сміявся.

Спочатку він намагався утримати губи рівними, мов лінійка; потім почав відвертатись і хихотіти, поки не розреготався до сліз, вже не присилюючи себе ні думати, ні боятися, завдяки цим істеричним веселощам, щохвилі ризикуючи машиною. Хто би сказав тільки йому, що на шляху до Порожнього Селища він буде радіти, мов ідіот?!