Від сміху прокинувся притлумлений страхом голод; я не боюся, здивувався Ґай. Не боюся і хочу жерти — отже, або я сміливець, або ж цілковитий тупак… їсти, їсти, їсти!!
У відповідь попереду з’явився просвіт; у лісових сутінках постав сонячний стовп — перша галявина на їхньому шляху.
— Стоп, — заклопотався Флейтист. — Влаштуємо невеличкий привал. З машини, панове.
Ґай трохи повагався — та махнув рукою і вийшов під сонце. Трава понад коліна Ратефенґера, а Ґаю — до пояса; жадібно роздуваючи ніздрі, Ґай раптом гостро відчув, що живий, і п’янкий смак життя на деякий час переміг усі інші почуття.
Вогка трава розступалася перед ним і змикалася за спиною; він біг і не розумів, що біжить, ноги самі підкидали його до неба, а небо починалося з верхівок трав.
— Чисто тобі кролик… Сарна струнконога… Стрибай-стрибай, не соромся…
Флейтист підібгав босі ноги. На траві перед ним — сумка, а поруч — чиста скатертина; наступні півгодини з торбинки на обрус перекочовували різноманітні наїдки і напої.
Розімлілий Ґай спостерігав, як з’являються перед ним нові і нові порції, і початковий острах змінився цікавістю до гастрономічних див, яких він не те що не куштував, а й не чув, що такі існують… Закушували розумуваннями господаря — тому що, звісно, господарем столу був Ратенфенґер.
— Кухарі, — казав він, — це краща частина людства… З кухарями мені завжди було легко. Жерці вівтаря, ім’я якому — шлунок… Якось трапилася кумедна історія. В одному заморському місті у місцевого султана був кухарем такий собі Мустафа…
Ґай уже не сидів, а лежав, жував травинку; оповідання про Мустафу точилося, огортало, заколисувало…
… — Рівно за три роки я повернувся, як і обіцяв… Слухай, ми забарилися. Час їхати.
Ратенфенґер поглянув на сонце, і Ґай побачив, що дивиться той не мружачись, широко розплющеними очима… Дивиться на сяйливий диск і не блимає. Ґаю знову стало не по собі.
Перед від’їздом добрий Щуролов запхав у кожну клітку по великому жмуту соковитої трави; Ґай спробував заперечити — у дорозі нутрій заборонялося годувати, — але поступився… чого вже там. Ейфорійне збудження змінилося млявим, збайдужілим заціпенінням.
— Так ось, — продовжував Ратенфенґер, трусячися в тісній кабіні. — Коли я повернувся, бідака злякався… не міг вирішити, чи втекти, чи улестити… Знаєш, там у них навіть в’язниць немає, зате повно катів з батогами. За серйозний злочин карають батогами до смерти… То ж коли зранку заволали сурми…
Довгий, протяжний, лункий зойк покрив гурчання двигуна, брязкіт кліток і голос оповідача. Вискнули гальма; Ґай вдарився об кермо, але не відчув болю.
— Чуєте?!
Ратенфенґер обірвав оповідання і насупився.
— Що це? — прошепотів Ґай.
— Ліс, — роздумливо сказав Флейтист. — Ліс, розумієш… Така справа… їдьмо.
— Може…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оскол» автора Дяченко С.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ без назви (6)“ на сторінці 33. Приємного читання.