Розділ без назви (6)

— Рушай.

Ґай скорився; машина поповзла вперед, і Ґаю хотілося, аби вона присіла, підібгала колеса і втиснулася у землю. А ще більше — опинитися далеко-далеко звідси, бодай і в шинку, в бійці…

Він раптом напружився і подався допереду; там, на узбіччі, в плутанині тіней, йому привиділося щось… Ні, не примарилося…

— Лежить, — сказав він хрипко. Ратенфенґер здійняв брови; він дивився туди ж, куди і Ґай.

— Лежить, — повторив Ґай з відчаєм. — Ось…

Попереду, на узбіччі, серед брудної купи зіпрілого листя лежала людина.

Жінка.

Темно-синій зношений плащ підбився на спині і оповив півголови. Видно тільки струнку ногу в коричневій панчосі і плутанину волосся над головою. Права рука жінки викинута вперед; на ніжному зап’ястку масивний браслет із жовтого металу.

— Боже, — прошепотів Ґай. Машина смикнулася; Ратенфенґер відкинувся на спинку сидіння, а Ґай уже гальмував, розчахував дверцята і намацував під сидінням аптечку:

— Господи…

— Ти куди? — різко спитав Ратенфенгер.

Ґай уже зістрибнув на землю. Гарячково озирнувся в пошуках можливого ворога — нікого не побачив і ступив до простертої. На мить стало млосно від страху — дивна жінка, можливо, мертва, посеред лісу — але Ґай подолав слабість, зціпив зуби, нахилився, простягнув руку, аби відгорнути плащ…

Його грубо схопили за барки. Здійняли над землею і пожбурили на кроки два назад.

Очі Щуролова палали, наче зелені лампи; міряючи Ґая холодним поглядом, він ногою відсунув набік аптечку:

— Ну ти й…

За мить у нього в руках опинилася флейта; Ґай стулив вуха.

Звук просочився крізь пальці. Недобрий… Відворотний… Нестерпно болючий. Ґай відкрив рот, але зойкнути не встиг.

Не припиняючи грати, Щуролов обернувся до простертого тіла; воно здригнулося. Забилося в конвульсіях — і перестало бути тілом; тепер це був не плащ, а чорна перетинка, під якою — не жіноча фігура, а сліпа труба, зміїний оцупок, шкірястий мішок з гроном тонких суглобистих щупалець, що так схоже зімітували людське волосся… Нога в панчосі обернулася на пульсуючу кишку, а там, де колись було коліно, відкрилося каламутне, наче заволочене лоєм, око. Золотий зап’ясток виявився кістяною пластиною.

Ґая підкинуло… Він відповз до фургону, сховався за колесо і вкусив себе за руку.

— Життя в усіх його проявах, — гидливо зауважив Щуролов. — Живемо, використовуючи інстинкти. Дві принади одночасно — добрий хлопчик рятуватиме нещасну жінку, жадібний дядько — золото… Поглянь, яка худа; ось-ось з голоду здохне.