Розділ без назви (6)

— Поглянь-но на мене, — стиха звелів Ратенфенґер.

Ґай зігнувся.

— Поглянь.

Ґай обернув голову — з натугою, наче гайку на іржавій нарізці. Втупився у футляр з флейтою.

— В очі.

Вдарив грім. Ратенфенґер узяв Ґая за підборіддя. Той смикнувся, вивільнився і розпачливо, з відчайдушністю самогубця, поглянув у вузькі, зелені, пекучі прорізи.

Нічого не трапилося.

Дахом кабіни гарматив дощ, здавалося, роки минули, поки Ратенфенґер сам, першим відвів погляд. Ґай знесилено відкинувся у кріслі і замружився, розслаблюючись.

— Послухай мене, — почав Флейтист. — Я не знищую студентів і не полюю на строкарів. Навряд чи сили землі і неба згуртувались, аби десять нутрій не прибули до Луру… Ніхто не збирається зводити тебе зі світу. Поки ти не усвідомиш цього, розмовляти немає сенсу.

Ратенфенґер чекав. Ґай закоцюб, мокрий одяг стискував плечі, кураж минув, внутрішнє тремтіння безсоромно вихопилося назовні.

Флейтист видобув з торбинки — ось чому він так носиться з нею — пласку металеву флягу і наповнив гранований ковпачок:

— Випий-но.

— Не хочу.

— Не клей дурня… Це не отрута. Пий.

Ґай мало не розхлюпав густу темну рідину; приречено перехилив ковпачок у рот, захлинувся і закашлявся. На цьому неприємності закінчилися — тілом стрімко розіллялася хвиля заспокійливого тепла, спалахнули вуха і миттю висохла сорочка.

— Панікуватимеш? — поцікавився Строкатий.

— Ні, — не зовсім упевнено озвався Ґай.

Рясно всіяне дощовими бризками, вітрове скло геть знепрозоріло. Щітки і не думали боротися — завмерли, наче мокрі вуса здохлого жука.

Навіщо я йому, під неперервний гуркіт грому думав Ґай. Саме я. Узяли мурашку на долоню, їх безліч, але під руку нагодилася оця… А може, побавиться і відпустить?..

Ратенфенґер дивився так, наче жодна з Ґаєвих думок не може сховатися від нього, наче Ґай йому абсолютно зрозумілий, як-от якийсь дурник або буквар; відповіддю на насуплений погляд «піддослідного» знову була посмішка.