Розділ без назви (6)

— Хотіли. І спалили, будь певен, вони ж бо люди з характером, і також доводять справу до кінця.

Ґай мовчав. Йому стало вкрай сумно. Хоч вішайся.

— Казка справляє враження?

Машину трусонуло знову.

— Ні, — повільно сказав Ґай. — Казки справедливі. Вони вклонилися рятівникові й поставили князем… А це… більше схоже на правду.

— Що з того… Це ж було так неймовірно давно…

— Так завжди… Зі спасителями чинять… саме так. Що мені вам говорити, краще за мене знаєте.

— Слухай-но, подобаєшся ти мені, — Ратенфенґер посерйознішав. — До речі, хлопець цей… молодий був зовсім. Хоча не дитина, щоби жаліти. І не дід, аби поважати… тим більше, не тутешній. Зайда; хто знає, коли б він зростав серед них — можливо…

Ґай скоса поглянув на нього:

— А ви так, наче самі його бачили, говорите.

— Я ж також… фольклорист свого роду. Зупини-но.

Ґай шарпнувся — за розмовами вони під’їхали до розгалуження; сонце проривалося крізь хмари, і мокра трава спалахувала барвами, насиченими вогнем.

— Ви потягнете мене до Порожнього Селища, — не запитав, просто констатував Ґай.

— Так.

— Не треба…

— Ми ж домовилися, так?.. Ходімо, щось покажу.

Флейтист легко зіскочив на землю, Ґай, хоч як не хотів цього, але потягнувся за ним. Повітря і сонце — приголомшливий коктейль, за інших обставин Ґай дихав би на повні груди, та тепер зачарування тривало всього якусь мить…

— Сюди, — покликав Ратенфенґер.

Він стояв за два кроки до того, що Ґай звично вважав вказівником. Це був двометровий штурпак зі спорохнявілою дошкою.

— Читаймо, — урочисто повідомив Флейтист. — Що написано?