Розділ без назви (6)

— Смішно? — спитав Ґай глухо. — Ви взагалі серйозним буваєте?

— Буваю, — поблажливо озвався Ратенфенґер. — Але це видовище не з приємних.

Громовиця захлиналася.

Грім втомлено буркотів з-за річки, котра, навпаки, розійшлася, набундючилася й уявила себе могутнім потоком. Злива зійшла на дрібний дощик, дорога — на суцільне жовте місиво.

— Що тепер? — похмуро поцікавився Ґай.

— Тепер… — Ратенфенґер пошкріб брову, — тепер… Зможеш тут розвернутися?..

Дощ сконав.

Машина раз-у-раз пробуксовувала. Ґай із жахом думав: а що, як ув’язне? — виконуючи обіцянку, тягти цього на плечах?!

— Послухай хлопче… «Актуальний фольклор» — ти справді займаєшся ним? Чи це так — гра уяви… Га?

Ґай знизав плечима — розумій як хочеш.

— Я це до чого — історійка одна вельми цікава, про тутешні місця. Ти її не знаєш… Закладаюся, не знаєш!

— Дорога кепська… — втомлено промимрив Ґай. — Дозвольте, я зосереджуся.

— Зосереджуйся… Я тобі не заважаю. Просто розповідаю історію… Уяви, багато століть тому тут лютувала епідемія. Селища вимирали, розбігалися… гинули від хижаків і голоду… ти зосередься, вважай, я сам для себе розповідаю… Так ось, в одному селищі з’явився той, хто створив ліки. Хлопець цей був учнем знахура, талант мав від Бога, зілля приготував таке… півселища врятував, зауваж, ризикуючи життям… Страх, відчай, невіра в некорисливість… Але хлопець був сміливий. І впертий. Зробив свою справу — той дзвін, що кожного дня проводжав померлих… нарешті замовчав. І йому віддячили…

Ґай не відривався від дороги. Старанно оминав розмиті дощем вибоїни — але слухав, що далі, то з більшою напругою, тож раптова довга пауза спонукала його перепитати:

— Віддячили?

— Та ще й як… Логіка залізна — коли ти можеш зупинити пошесть, ти в змозі її і наслати… Хто зна, що тобі заманеться наступної миті? Ти ж відьмак, нелюд… Знаєш, як чинили з відьмаками?

— Недобре…

— Саме так. Що доброго у п’ятиметровому вогнищі…

Машину підкинуло.

— Хотіли його… спалити?