Розділ без назви (6)

Ґай знизав плечима. Про Селище оповідали таке, що, коли б не об’їзний рукав, ніхто не сів би тут за кермо. І він також…

— Ні, хлопче, серйозно… ти в Ньому був?

Ґай похлинувся. Ратенфенґер знизав плечима.

— Сам казав — «мимо їду!» Воно ж на дорозі лежить, невже не бував?!

На дорозі, але не гроші… Що це таке?

— Прямий шлях, — повчально сказав Ґай, — не завжди найкоротший.

Тепер захлинувся Ратенфенґер:

— Справді? Невже?.. «Був кмітливим хлопець цей, він не перся на рожен. Був сміливцем хлопець цей, на словах, а не мечем…»

Ґай не дослухався. Ратенфенґер жартував, сміявся… нібито жодного приводу для стурбованости, але на душі геть неспокійно: ще й хмари почали затягувати небо — що всередині, те й назовні. День знітився, насунув передгрозяний морок. Саме у цю мить попереду постало розпуття.

Руда дорога, не змінюючи напряму, заглиблювалась у ліс і губилася поміж стовбурів; її відгалуження стрімко звертало праворуч, до річки, втискуючись між урвищем і берегом, пробігалося крайкою, аби врятувати подорожнього від шляху через Порожнє… Ґай упевнено звернув.

За вікном майнув вказівник, далекий спалах вихопив з мороку напис — «Об’їзд». Ратенфенґер раптом засміявся, і від сміху цього Ґаю стало зовсім моторошно.

— Гарний ти хлопець, — повідомив Строкатий Флейтист. — Хочеш, леґенду подарую? Перлину актуального фольклору? Про того, хто живе під землею і живиться винятково подорожніми… Вибоїни від нього лишаються, наче від екскаватора… Не чув?

Земля здригнулася.

Не грім — блискавки не було, глухий підземний гуркіт; фурґон підстрибнув, колеса на мить відірвалися від землі.

Ґай загальмував, і ледь не висадив лобом скла.

— Легше, хлопче!.. — Флейтист ледве встиг підхопити свою сумку.

— Що це? — видихнув Ґай.

Ратенфенґер усміхався — від вуха до вуха:

— Тварюка підземельна… Лячно?

Ґай відчув смак власної слини. Огидний… Металевий.