Розділ без назви (6)

— Весь день сам-один у кабіні, не нудьгуєш? — недбало спитався Строкатий Флейтист.

Ґай знизав плечима. Напевно, його супутник і гадки не мав ні про принадність самотности, ні про привабливість нескінченної дороги; пояснювати будь-що Ґаю аж ніяк не хотілося, і тому він лише мотнув головою:

— Ні.

— І не боїшся? — все так само недбало насідав Строкатий. — Раптом мотор заглухне, або аварія чи серцевий напад?.. А втім, надто ти ще молодий для серцевих…

Ґай підозріло позирнув на нього. Хотів сказати, що з непевними людьми подорожувати куди небезпечніше — але не сказав, звісно. І не сказав, що Руду знає, як свої п’ять пальців. Вжився у неї, наче в звичний одяг. І що нудьга, зазвичай, охоплює його посеред галасливої юрби…

Серед місцевої молоді був Ґай безнадійно чужим, так само, зрештою, як і серед братів-студентів. Він умів розповісти анекдота й органічно вписувавсь у вечірки, навіть подобався дівчатам — але своїм від цього однаково не ставав. У друзі до нього ніхто не набився; щоправда, і ображати не ображали, бо до бійки кидався він не вагаючись і бився так, наче загнаний у кут звір. Тож набагато сильніші за нього хлопці воліли не зачіпати його — «цей… навіжений, біс із ним…»

Чоловічому — та й жіночому товариству — Ґай радо зраджував заради спілкування зі Старою, просто-таки гаяв час, сидів, мружачися на вогонь, слухав і мовчав. Оповіді закінчувалися — а він усе грав у мовчанку, і Стара розуміла, що людина ця не тут, а де — вона й гадки не мала…

Ґай здригнувся. Ратенфенґер більше не дивився в небо, а скоса оглядав його, Ґая, і від погляду цього долоні на кермі змокріли.

— Як ти потрапив на цю дорогу? — спитав Флейтист стиха, начебто сам у себе.

— Працюю… Ну, робота… А що?..

— Нічого, — Строкатий пирхнув, нібито розчаровано, — працюй собі… У Місті що нового?

— Нічого, — луною озвався Ґай і злякався, чи не виглядає це знущанням, — ну, студенти там… бунтують…

— А ти? Не бунтуєш… студенте?

Усе ти знаєш, з тугою подумав Ґай і процідив крізь зуби:

— Ніколи мені. Влітку не зароблю — що їсти буду?..

— З голоду помреш?

По даху застукотіло віття. Дорога звузилась і занурилась у маленький гай.

— Тобі що, працювати нема де? Студент блискучого університету…

— Що тепер блищить… — промимрив Ґай похмуро. — Нічого не лишилося блискучого…

— Репетитором найнявся б… Усе ж краще, ніж тут… куряву ковтати…