Розділ без назви (6)

— Тут краще.

— Поясни-но.

Ґай злився. Причепився, кліщ, не було нічого в угоді про те, що треба цілу дорогу молоти язиком…

— Платять добре, — неохоче кинув він. Згодом додав, вкрай несподівано для себе: — І народився я тут.

І хто тільки смикав його за небалакучий взагалі-то язик?!

Строкатий гмикнув:

— Як цікаво… З Луру?

— З Ведмежого Кута. Це західніше.

— Дивися, зовсім поруч… До батьків їздиш?

Ґай хотів був збрехати, але не зміг.

— Ні.

Цим він підводив риску — розмову завершено. Флейтист, однак, не розумів пунктуації.

— Ні? Але ж вони живі, сподіваюся?

— Я також… сподіваюся, — втомлено пробурмотів Ґай.

— То де ж вони?

— Хто зна…

Знову мовчанка, але Ратенфенґер не відводив погляду, дивився на Ґая, крізь Ґая і всередину, в самісіньке серце, аж той, нарешті, не витримав:

— Не хочу я говорити! До чого тут… Ми що, домовлялися?.. Сповідатися?..

— Не галасуй.

Ґай знітився. Фургон скрипнув і зупинився на узбіччі; Ґай зціпив зуби, йому здавалося, наче він — закоркований глек з пекельним вмістом, і той підіймається, стискає горло, жадає вийти…