Розділ восьмий, у якому Марійка безуспішно намагається порахувати київські Лисі Гори

– Знаю, знаю! – незадоволено урвала її Чуб. – Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь! Я не про те. У книзі написано, що Києвиці мають щоночі приходити на гору і…

– «Угледівши на небі червоний вогонь, летіти туди, щоб зупинити те, що може порушити Істину», – закінчила Марійка, як завжди, запам’ятавши текст на льоту. – І Килина нам те ж саме казала: «Тут ви збиратиметеся щоночі, немов кішки, які, зачувши мишу, не в змозі стримати себе із власної волі».

– Щодо «летіти на небо» поки що не дуже ясно, – тимчасово відсунула чергову загадку Чуб. – А ось про «неспроможні себе стримати» – дуже навіть. Що ж це виходить, нам туди щоночі бігати доведеться?

– А може, не щоночі? – затурбувалася Ковальова. – А то батьки хвилюватимуться.

– Щоночі, Марусю, щоночі, – садистськи запевнила її Дарина. – Добре, хоч щось ми прояснили. А тепер сідай, Спінозо, і швидко думай, яка з Лисих Гір перша, а яка – друга. Нам таке концептуальне побачення ніяк пропускати не можна. Вау! Мамо моя рідна! – діставшись буфета, Дарина рвонула на себе важкі дверці й завила від непідробного захвату: на полицях стояв важкий срібний посуд, карбовані миски й ажурні кубки, прикрашені емаллю та тьмяними необробленими каменями.

– Та хто ж тут живе, врешті-решт? – закричала вона.

– Ви.

На краю столу, акуратно обвивши навколо себе пухнастий хвіст і прислухаючись до їхньої розмови, сиділа блондинка Беладонна.

– Раніше тут жила Килина, – безпристрасно пояснила біла кішка. – А тепер квартира ваша.

– Наша? Уся?! Не може бути! – пристрасно вискнула Чуб і раптом захоплено застрибала на місці з гучним тріумфуючим криком. – Ну і здорово ж бути відьмою! Може, нам іще й зарплату за це даватимуть?! Чуєш, Марусю?

Дарина в екстазі вискочила в коридор і закрутилася, розставивши руки, неначе намагаючись обійняти цей багатометражний подарунок долі.

– Усе наше! Усе! – вигукнула новоявлена хазяйка будинку, відчиняючи двері найближчої шафи. – Мусю, ти тільки глянь!!! А це! А це ще що?! Вау-у-у!!!

Оглушена Муся, всміхаючись, підійшла до неї і боязко зазирнула в нутро шаф.

У першій в акуратних дерев’яних гніздах стояли мітли та швабри. Над ними, на верхній полиці, помістився якийсь згорнутий пакунок, старовинний медово-фанерний капелюшний картон, доверху наповнений брусками господарського мила, і вишикувалися в ряд десяток кулькових дезодорантів (видно, бідолаха Килина була запасливою дамою). На правих дверцях висів давній на вигляд плакат дивного змісту. Під заголовком «Фігури вищого пілотажу на мітлі» було зображено схематичні жіночі фігурки, які, сидячи на палицях, проробляли смертельні повітряні па й піруети.

Шафа друга нагадувала зразкову аптеку з поміченими акуратними бирками бляшанками, банками, коробками та пляшечками, нашпигованими травами та корінням, законсервованими ягодами і чимось іще, не дуже приємним, таким, що нагадує засолені в склянці людські нутрощі.

Але найзагадковішою була третя – заповнена численними гачками з тисячею химерних ключів, схожих на ті, кошачоголові, що впустили їх у цей чаклунський будинок. Трохи нижче розмістилися невеликі скриньки, що нагадали Марійці бібліотечну картотеку. Але, висунувши одну з них, вона розчаровано виявила там старий змащений замок. А на внутрішній частині дверей висів не менш загадковий папірець, на якому було написано:

анекдот, парсуна, пора

– Можливо, у нас так багато квартир? – штовхнула ідею Чуб, виблискуючи палаючими подивом очима.

Вона безцеремонно зірвала один із ключів, поряд із ним на металевому кільці висів картонний брелок «Мерингівська вулиця, 7, кв. 4».

– Де це? – заінтриговано спитала Чуб.