Розділ двадцять четвертий, у якому Марійка розчаровується в лицарях

– Відьма. – Марійка стомлено затулила очі, відчуваючи, що зараз знепритомніє від приреченості й безглуздості того, що сталося, і деморалізовано озвучила свою здогадку, яка стала вже твердою і жахливою відгадкою: – Ви – Віктор Михайлович Васнецов?

– Так ми знайомі? – спробував усміхнутися бородатий. – Пробачте, забув…

– Невже ви намалювали Добриню з себе? – простогнала Марійка з тугою. – Боже, і ви туди ж!

– Вам і це відомо? Ах, так, моє вбрання, – зрозумів її Віктор Михайлович.

– І я оживила вас, – мовила Марійка, жадаючи провалитися під землю. – О Боже, що мені тепер з вами робити?

– Оживили? Невже мені було так зле? – затурбувався Віктор Васнецов. – Чи не допоможете мені підвестися? Вже пробачте старому… Такий конфуз приключився…

Марійка приречено підійшла до нього і простягла воскреслому художникові руку для опори. Він підвівся і, крекчучи, важко опустився на лаву, продовжуючи говорити і, мабуть, бажаючи згладити неприємне враження:

– Так, значить, я – Добриня, а ви – Київська відьма? Як мило. Чи не чаклунка Маринка, що зрадила мого Добриню зі змієм? Дуже оригінальне вбрання… Так наша сучасна молодь уявляє нині відьом?

– Маринка? – запитала Марійка.

«Якийсь мужик із бородою…», «Називає відьмою й чомусь Маринкою», «І ще він ніби зрадив мене з якоюсь бабою, і я злюся», – долинули до неї вранішні слова Каті.

– А з ким ви? Тобто з ким він, Добриня, зрадив її, ви не знаєте? – схвильовано перепитала вона.

– Із православною вірою, дитино, – серйозно відповів Васнецов. – Тому-то він завжди був моїм головним богатирем! Він – певним чином мій автопортрет, я хотів би бути таким же міцним у своїй вірі. Завжди хотів, та не завжди міг… І багато, багато думав про нього. Річ же не в тому навіть, що він був правою рукою князя Володимира й бився за віру з мечем у руках, а в тому, що він, можливо, й був першим русичем, що полюбив Бога вище земної любові. Адже його красуня-Маринка була, певно, така сама гарна, як і ви. Але вона була відьмою – язичницею! Та хіба не язичництво – сама любов? – спитав він. І Марійка похмуро й переконано кивнула у відповідь. – Не та, що до дружини, дітей, вітчизни, – уточнив художник, – а та, що здатна зруйнувати сімейне вогнище, стати над обов’язком і честю… Тут не фізична, тут інша сила потрібна, значно більша. Любов за будь-якого богатиря сильніша! Ні, фізична сила – це Ілля, він від землі її прийняв. Альоша – кмітливість, хитрість і розум людський – найслабкіший. Бо розум наш часто немічний і віроломний, і нікчемне те, що ми можемо ним усвідомити. Щоб світ прийняти, з усіма його загадками, тут душа потрібна. І Добриня – душа цієї компанії, вже вибачите за недоречний каламбур. Тому він єдиний, хто Іллю переміг. Переміг, але не повергнув, а хрестами з ним обмінявся і став його братом во Христі! – Васнецов значущо підвів руку до компанії богатирів і завмер, збентежено морщачи лоб.

– А інших двох богатирів, – безнадійно уточнила Марійка, – ви з кого написали?

– Іллю Муромця – з візника Івана, якщо не помиляюся, Петрова. Альошу Поповича – із сина мого друга Сави Мамонтова, Андрійка… – відповів Віктор Михайлович машинально ввічливо й раптом заволав у непідробному жахітті:

– Але дозвольте, де мій Добриня? Я зображував трьох! Це неможливо!

– З візника і сина мільйонера? – Марійка безглуздо посміхнулась, абсолютно байдужлива до крику їхнього творця.

– Ось тобі й лицарі Христові. Все скінчено! Вони мені не допоможуть. – Вона поривчасто затулила руками обличчя.

– Бог з вами, панночко, чому ви плачете? – заметушився людинолюбний художник. – Якщо вам потрібна моя допомога, я до ваших послуг! Чим можу…

– Нічим!

– Ніхто не зможе їй допомогти, – переконано підтвердив жорсткий і нежданий голос.