Розділ двадцять четвертий, у якому Марійка розчаровується в лицарях

– Ти, що прийшов на цю землю, попроси Того, хто тебе послав, повернути мені життя раба його, в ім’я Граду мого, та блага землі його, і небес його, і грішних чад його…

Її несподівано занудило.

– Ти, ліворуч від мене, попроси Ту, ким він став, Землю-матір…

У очах з’явилася невимовна різь, що викликала неконтрольований потік захисної вологи. Марійка безжально відтягнула заскругленими пальцями повіки знизу та згори, змушуючи себе дивитися на «те, що воскресне».

І побачила, як картина гойднулася, а через секунду зрозуміла, що гойднулася не картина, а зображена на ній людина на білому коні.

– Отця-небо…

Статично-спокійне, спрямоване вбік обличчя богатиря стало переляканим і здивованим, його риси хитнулися.

– …послухай Того, хто стоїть по мою праву руку… його очі раптом впритул втупилися в Марійку.

– …і поверни мені життя раба. А-а-а-а-а-а! – закричала Києвиця, відсахнувшись.

І налетівши на лаву для відвідувачів, упала через неї, вдарившись головою об підлогу.

Щось велике з гуркотом рухнуло на землю. Пролунав стогін – не Марійчин – чоловічий. Марійка перекотилася на бік, підвелася на тремтячі та ватні ноги і схопилася за хвору голову, вмить забувши про те, що вона болить.

Кінь на картині стояв, усе так само гордо випрямивши шию й не помічаючи, що позбувся вершника. А на підлозі лежав великий, дуже бородатий чоловік у тьмяній і важкій кольчузі. його меч, що тепер уже остаточно позбувся піхов, валявся поряд. Шолом відкотився в куток. Бородатий підвівся на руках і безглуздо втупився у воскресительку.

– Хто ви? – уривчасто спитав він густим і гучним голосом.

– Я? – у нестямі перепитала Марійка. – Я вам зараз усе поясню! – («Боже, він же не розуміє по-сучасному!») – В Киеве, во Граде Киеве стольном, – невміло мовила вона, – аки пламя огнено и сяня Змей! идолище поганое! Демон окаянный! Глаголю, Добрыня, по захождении солнца он нас всех прогрызе! А егда прогрызе, то конец! Вам треба битися з ним. Заклаша його, давляша… Потрібно поспішати! Вам ясно?

Судячи з усього, бородатому було зовсім не ясно. Він здивовано обвів очима кімнату будинку Федора Артемовича Терещенка, що мало нагадувала князівські палати XI століття, і знову втупився в неї.

– Хто ви, панночко? – прохально повторив він. – Це моя виставка? Мені стало зле? Це, певно, від нервів. А чому нікого немає? Де відвідувачі? Де Павло Михайлович?

– Який Павло Михайлович? – сторопіла Марійка, зіщулюючись од жахливої здогадки.

– Третьяков. Де я?

– У Києві. – Марійчин голос здригнувся.

– Он як? Як дивно… Я виразно пам’ятаю, що був у Москві, готувався до виставки. І що за дивний костюм на вас? І на мені? – закінчив він, здивовано оглядаючи власну кольчугу. – Тут був маскарад? Не гнівайтеся за мою наполегливість, хто ви?