Розділ двадцятий, у якому Дарина Чуб викликає дух Віктора Васнецова

– Він того року свій перший рекорд поставив. Міжміський велосипедний пробіг від Києва до Житомира. А нині, читали в газетах, новий – від Києва до Парижа на велосипеді проїхав!

– І що ж з того? – не зрозумів професор.

– А те, любий мій Адріане Вікторовичу, що якби не ви, я б через усе це й руки на себе накласти міг!

«Отаке тобі! – здивувалася Дарина Чуб. – Він що, такий поведений на велосипедах?»

– Через технічний прогрес і рекорд пана Фалера? – недовірливо подивувався разом із нею професор Прахов.

– Так, я ж себе знаю! Восени, неодмінно восени, коли завжди послаблюється моя енергія та воля, подивився б у вікно та сказав: «За роки, що ти в Києві пробув, світ повністю змінитися встиг, люди таких дивних див навидумували, а ти, бідолахо нещасний, не зміг завершити всього однієї картини! Чи можна вірити в себе після цього?»

«Ах, он воно що! – зрозуміла його послушниця, яка сама не раз гризла собі лікті через те, що її ровесниця, шмакодявка Брітні Спірс, уже затьмарила Мадонну, яку завжди мріяла затьмарити сама Дарина».

– Ну-ну, голубчику, – збентежено мовив повагом гість, – що за думки такі? Чи не ви мені казали: «Яке мені діло, великий мій талант чи малий, – віддавай усе!» Мені дуже тоді ця ваша думка сподобалась. Я й іншим її в приклад приводжу. У ній смирення є. Рідкісна для людей мистецтва якість! Рідкісна! Всі вони гординею мучаться і про велич марять.

– І знаєте, дуже, дуже важко робити ліквідацію своїм маренням та ілюзіям, – серйозно сказав Васнецов. – Тільки ви не бентежтеся, що я трішки скиглю і хникаю, – все минуще, – легко і світло пояснив він. – І я тільки вам це кажу, щоб ви знали, який я вам вдячний.

– Навпаки, Вікторе Михайловичу, – благополучно повернувся до Адріана Вікторовича його колишній оптимістичний тон. – Мене ви в усьому і звинувачувати маєте за те, що я зі своїм Володимирським десять років життя у вас забрав. Вам у нас у Києві, мабуть, не дуже й весело було.

– Авжеж… Не дуже.

«А чим це тобі наш Київ не подобається?!» – обурилася патріотка Чуб.

– Ви ж, пригадую, планували всю роботу за три роки виконати. А воно бач як вийшло, – роз’яснив Дарині професор Прахов. – Тільки ви, з вашою рідкісною силою волі та самодисципліною, і могли втілити таке грандіозне замовлення.

У кого б іще на чотири тисячі аршин натхнення та душевного горіння вистачило? Чотириста ескізів, а ще іншими керувати, та робота над «Царевичем» і «Богатирями»!

– А це вже суто між нами, Адріане Вікторовичу; дух мій іноді так бентежився, що я ставав часом моральним боягузом. Гріх це був! – переконано покаявся художник. – Гріх Божий храм розписувати і про суєтне та дрібне мріяти! Ось та сама гординя, про яку ви кажете, мене й охопила. Виставкових фурорів зажадав. Мріяв я і в перший рік, і в другий «Богатирів» закінчити і виставити на Пересувну. Теж цікаво, як поглянула б Москва на них – хто, що і як?

«Москва, Москва, Москва! – роздратовано проспівала подумки Землепотрясна. – Це, між іншим, узагалі наші богатирі. Київські!»

– Але мої сили, виснажені постійним фантазуванням, не дозволяли успішно працювати над картиною, – продовжував дратувати її густоголосий. – Постійно треба було з уяви, а то і з душі, виколупувати і прилаштувати до стіни то око, то ніс, то цілу голову Святого, Апостола, Пророка, Мученика. А на душі ж похмуро і дощить! Кепсько на душі. «Ото сиджу я тут, – думав, – а робота мого життя стоїть, “Богатирі” пилом припадають». А коли і третій рік минув, я відчув таку втому і духу, і тіла, що… Бачить Бог, за що я вам вдячний! А Бог – він усе бачить. Він диво мені явив!

«Диво? Це вже щось…» – сконцентрувалася підслухачка.

– Та годі вам, батеньку! – сконфузився професор.

– Я не про те зараз. То друге диво було. А перше – мій дивний порятунок, коли я з риштувань зірвався… З п’ятнадцяти аршинів. Адже ж на смерть розбитися міг!